Закарпатська атлантида. Як під час будівництва гес під водою зникло ціле село

«Будувати водосховище пробували тричі, — каже жінка. — Спочатку прийшли чехи. Ходили-ходили, обдивлялися, щось замірили і пішли. Потім прийшли мадяри. Так само – ходили, вираховували, зрештою нічого не вирахували і також пішли. А потім, чи то у 48-му чи в 49-му, прийшли руські. Звичайно, у селі на той час уже ніхто не вірив у будівництво. Мовляв, якщо не вийшло в чехів і угорців, то ці й поготів не впораються… Був серед приїжджих інженер, прізвище його, здається, Публицький. Якось люди біля нього зібралися, кажуть: «Що ви міряєте? Тут до вас стільки ходило, міряло, нічого не наміряли. Нічого тут не вийде…». А він їм: «Вийде, мусить вийти. Бо інакше мені буде куля в потилицю».

Пані Христино, а як селянам повідомили про початок будівництва?

— До сільради скликали всіх місцевих. І запропонували жителям переселитися усім селом на південь. У якусь область біля моря — чи то Херсонську, чи то Миколаївську. Кажуть, ми вам дамо землю, транспорт, гроші й будете мати там своє село Вільшани. Там умови кращі, не те, що тут, у горах. Є земля хороша, чорнозем, багато землі…

А хто тоді з Вільшан був у тому Миколаєві чи у Херсоні? Може, хтось і був, хто в армії служив, а може, й не був. І люди не захотіли їхати. Побоялися, що, може, там землі погані, умови. Тоді кожному селянину дали на руки гроші й сказали самому шукати собі нове житло.

Як почалася сама розбудова ГЕС?

— Аби поселити новоприбулих робітників, тодішнє керівництво забрало від селян 7 будинків, у тому числі й наш. У нашому домі облаштували медпункт, а наша сім’я з восьми людей пішла жити до сараю. Ми оббили його шпалерами, вичистили і оселилися там. У колишньому хліві жилося непросто, щурі бігали по стелі, по стінах. Брат Іван брав їх за хвости і викидував у вікно.

♦ Селище будівельників 1953—1957 років

Хіба грошову компенсацію за будинок не давали?

— Гроші дали всім. Але ніхто не вірив, що будівництво ГЕС завершиться успішно. Батько був єдиним, хто за компенсовані гроші купив новий будинок в іншому селі. Люди у Вільшанах сміялися з нього, мовляв, Іван Пилип витратив такі гроші на хату з вальків, а та ГЕС ніколи не буде побудована. А тато відповідав, що не біда. Мовляв, у разі чого, хата залишиться його дітям. Та все одно, поки для робітників не збудували бараки, ми жили у хліві. Мій батько теж не вірив, що водосховище запустять, тому не покидав свого подвір’я… Згодом, після виселення робітників, ми повернулися до свого будинку. Тоді до нас прийшов жити інженер з Грузії.

Чим запам’ятався вам цей «гість»?

— Здається, його звали Міша. Він був низького зросту, дуже нервовий. Якось він, розповідаючи про себе, мовив: «Моя мать слепая». Ми питаємо, як це, як ви її залишили, невже вона нічого не бачить, не може про себе подбати? А він каже: «Она читать-писать не умеет». Він її сліпою називав через неписьменність.

Ще у нього був великий чорний пес на прізвисько Дунай. Одного разу собака сказився. Міша тоді каже: «Быстро все в дом! И не выходите, пока я не скажу». Взяв сокиру, прив’язав собаку і вбив…

Життя у Вільшанах змінилося після початку будівництва?

— Дуже змінилося. З’явилися робочі місця. Не лише хлопці, але й багато дівчат ішли працювати на будівництво. З’явилася нова школа, медичний пункт. З нами до школи ходили діти приїжджих інженерів, зодчих. Ми їх називали «панські діти». Прізвища добре не пам’ятаю, знаю, що був серед них такий собі Володя Кузнєцов. Була одна дівчинка, у якої був дуже гарний пенал. У ньому вона носила ручну ящірку. Гладила її постійно. Де у нас, простих дітей, було прийнято так цяцькатися з ящіркою? А вона завжди мала її коло себе…

♦ Водосховище у Вільшанах.

Діти приїжджих трималися окремо від вас?

— Ні, навпаки. Ми навіть мінялися їжею. Адже всі діти приносять з собою до школи щось поїсти. Нам батьки що з собою давали? Грубий кукурудзяний хліб. А наші багатші однокласники приносили булку з білого борошна, з маслом. Але багатшим дітям здавалося, що наш кукурудзяний хліб смачніший, бо він жовтий і краще пахне. Ми з радістю його віддавали, адже білий хліб бачили на столі тільки на великі свята.

А як проходило саме виселення?

— Ну, зрештою, настав той час, коли тунелі, прориті з двох кінців гори, з’єдналися в один. Вони збіглися практично ідеально, похибка складала лише 30 см. І людям наказали покинути село. Що тут почалося!.. Ніхто ж до кінця не вірив, що водосховище дійсно запрацює. Частина людей уже встигла витратити усі гроші. А більшість кинулася скуповувати хати. І відповідно ціни на будинки у Виноградівському та Хустському районах зросли удвічі. Було таке, що дві сім’ї купували одну хату, бо не вистачало грошей. Та, зрештою, село розселилося. Частина людей перейшла жити на початок Вільшан. Це там, де сьогодні дитбудинок та територія від дитбудинку до школи, до медпункту. Багато хто оселився у Виноградівському районі – це села Фанчиково, Тросник, Руська Долина. А половина Вільшан пішла жити до Батьова. Там їм виділили паї, і у Батьові сьогодні є окреме поселення, так зване «нове Батьово». А це усі наші, вільшанські там живуть.

Пам’ятаєте свій переїзд?

— Мені здається, що я покидала Вільшани одною з останніх. До Фанчикова перевезли батька, маму, братів та сестер, а я вже після них їхала з нашими сусідами. Пам’ятаю, привезли мене до Фанчикова, поставили перед хатою, сказали, тут твій будинок, і поїхали далі. А це вже був вечір, я дивлюся, хата якась велика, на вікнах і на дверях фіранки. А в нас вдома не прийнято було штори чи занавіски ставити. І я собі думаю, це, напевно, не наша оселя, це якась панська хата. І так стою я перед дверима і не заходжу, боюся. Уже вечоріє, а я стою. Лише коли геть стемніло, наважилася відчинити двері. А там тато, мама, мої двоюрідні тітки. Вхопили мене, давай обіймати, цілувати… Вони вже переживали, що так пізно, а мене ще все нема.

Ви сумували за рідним селом?

— Ми були дітьми. Що нам було переїхати? Дрібниця. За Вільшанами ми майже не сумували. А мама плакала. Дуже довго плакала, переживала через переїзд, до Фанчикова звикала довго.

Христина Горват