Легендарний динамівець – про день народження раз на чотири роки, батьківство в 68 років, долари москвичів і відхід з Динамо

Йожеф Сабо: Пішов з Динамо не з чистим серцем

В’ячеслав КульчицькийАвтор UA-ФутболНовость на русском


Колишній наставник київського “Динамо” і збірної України відноситься до рідкісної категорії іменинників. Річ у тім. що через особливості високосного року власний день народження він святкує лише один раз на чотири роки. Напередодні 80-річного ювілею, який легендарний у минулому футболіст і тренер відзначає сьогодні, кореспондент UA-Футбол попросив відповісти на запитання нашої нової рубрики “Слово за слово”.

– Цей факт вважаєте плюсом чи мінусом? – цікавлюся у Сабо.
– Я якось не замислювався про це. День народження є у кожної людини, що природно. Я святкую його раз на чотири роки і звик до цього. Черговий день народження маю намір відзначити у своєму будиночку в Карпатах, у зв’язку з чим напередодні виїхав з Києва. Одні моєму ювілею радіють, а інші кажуть: “Забагато” (посміхається).

ДВА ЮВІЛЕЇ В ОДИН ДЕНЬ

– Якщо рахувати всі 29 лютого з моменту вашого народження, то їх набирається рівно два десятки. Виходить, ювілеїв у вас два – біологічний, 80-річний, і календарний, 20-річний…
– (Сміється). Як би там не було, але людина в будь-якому випадку з кожним роком стає все старше і старше. Хоча мені вже і вісімдесят, я все ж можу похвалитися: зі здоров’ям у мене, тьху-тьху-тьху, більш менш нормально.

– На скільки років насправді себе почуваєте?
– Не на вісімдесят-це вже точно! Може, років на п’ятдесят. Я ще бігаю, роблю зарядку.

– Так це просто чудово!
– Ну, ви ж розумієте: всі ми під Богом ходимо.

– Ви сказали, що в рецепт вашого здорового способу життя входять зарядка і пробіжки. А ще раніше ви називали також плавання в басейні. Все це робите регулярно?
– Все в міру. Адже роки півтора тому у мене був інфаркт. Я його не відчув, хоча кожні півроку ходив з метою обстеження в Інститут кардіології імені Стражеска. Там у мене є доктор, який “веде” мене вже років 20-25. Завжди перевірявся, здавав кров – все було нормально. А одного разу якось приїхав – і мене відразу поклали на операційний стіл. Зробили операцію, впровадивши дорогі американські стропи. Після цього я не бігав, нічого не робив – і мені, слава Богу, досить легко. Правда, мені заборонили кататися на гірських лижах, що завжди було моїм хобі – двічі на рік регулярно їздив то в Австрію, то в Карпати. Для мене це було справжнім шедевром! А ще не рекомендують багато плавати. Можна лише в помірному режимі. Так що зараз обмежуюся зарядкою, а ось бігаю не сильно. Зате багато ходжу. Іноді випиваю коньячка трохи – до ста грамів. Лікар мені сказала, що хороший коньяк грамів 75 мені не зашкодить. Хоча я ніколи і не пив, для мене цієї проблеми не існувало.

– А в лазні часто паритеся?
– Ні, не парюся. Заборонили.

– І на Водохреща в ополонці теж не купаєтеся?
– Ні (сміється). І ніколи не купався. Хоч це зараз і модно, але не забувайте одну річ: Великий футбол здоров’я не додає. Швидше, навпаки.

БАТЬКІВСТВО У 68 РОКІВ

– Довгі роки виступів у професійному футболі, поза всяким сумнівом, накладають відбиток на організм. Знаю, що лікувати ноги після численних травм, саден і подряпин під час перебування гравцем ви регулярно їздили в Євпаторію. А по завершенні кар’єри як зализували рани?
– Що вам сказати… Я поміняв свої стегна, зробивши кілька операцій. Для футболіста-професіонала після закінчення кар’єри все це важкувато переносити. Вилазять назовні різні болячки. Однак за рахунок того, що змушую себе робити зарядку і потихеньку пробігтися, я і живу.

– Бігаєте по пару-трійку кілометрів?
– Більше! Кілометрів п’ять виходить. Коли під час бігу відчуваю, що втомлююся, то зупиняюся і переходжу на піший хід. Відновився – і знову біжу.

– У якому віці ви знову стали батьком?
– Дитині 3 січня виповнилося 12 років – ось і рахуйте. Виходить, майже в 68.

– Так ви у відмінній формі!
-Хе-хе-хе… Дайте-но постукаю по дереву (посміхається).

– Що скажете про ваше підростаюче покоління?
– Старший син живе зараз в Америці, а молодший зі мною. Єгором звуть. Любить кіберспорт, грає в PlayStation. Навчається непогано.

– Колись давно ви закінчили факультет журналістики. Якщо не помиляюся, навіть публікувалися в “Правді України”…
– Точно. Це було на початку сімдесятих. Заввідділом спорту в редакції цієї газети тоді був Валерій Мирський, а редактором – Володимир Серобаба. Починав було пробувати себе в цій ролі, але приїхала делегація з московського “Динамо” на чолі з Левом Яшиним – і я знову поїхав грати.

З ФУТБОЛІСТІВ В ЖУРНАЛІСТИ – І НАЗАД

Йожеф Сабо: Пішов з Динамо не з чистим серцем - изображение 1

– Той нехай і невеликий журналістський досвід у нинішній роботі експертом на каналі “Футбол” згодився?
– Ви знаєте, я можу сказати, що на цьому каналі працюю як журналіст з повним правом. Адже сьогодні мало хто має такий диплом. Ви напевно в курсі, що мене спортивні чиновники в ті далекі роки навіть дискваліфікувати через моє навчання хотіли. Я повинен був їхати в Ленінград у складі збірної СРСР грати проти Норвегії. Однак відмовився, виїхавши з Москви до Києва на сесію, так як в університеті у мене були “хвости”. Після цього мене ким тільки не називали! Коли я з цього приводу був викликаний на засідання виконкому Федерації футболу СРСР, то всім її членам пояснював: зрозумійте, я ж не професіонал, а любитель. В ту пору, як відомо, коли їхали за кордон, то потрібно було говорити, що ми вчимося в інститутах або університетах, не будучи професійними спортсменами. Так от, я так і стверджував: після того, як я закінчу грати у футбол в ролі любителя, мені ж потрібно буде десь працювати. Мовляв, моя улюблена справа – це журналістика, фото, кінозйомка і все подібне.

– Переконали засідаючих?
– Переконав чи ні, сказати складно. Але ось річну дискваліфікацію не отримав – це головне. Зате була стаття в “Комсомольській правді”, де на мене неабияк пройшлися: мовляв, заслужений майстер спорту Йожеф Сабо, який кинув тінь на наших дідів та батьків, що воювали і проливали кров у Великій Вітчизняній війні? Коротше, таку ось галіматью написали з метою знищити мене морально. Не вийшло.

– Так, непрості випробування випали на вашу долю…
– Пам’ятаю, якось легендарний Боббі Чарльтон, з яким ми не раз зустрічалися під час матчів зірок (зокрема, проводжали з великого футболу Льва Яшина), сказав: “В СРСР я знаю єдиного професіонала – це Йожеф Сабо”. За цими словами стояла серйозна і копітка робота, що почалася ще в юнацькому віці. У 16 років я потрапив в ужгородський “Спартак”. У мене був тренер-угорець за національністю Золтан Дьєрфі, який мене муштрував під час індивідуальних занять. Крім основних тренувань я їхав на велосипеді по Ужгороду до стадіону, де він зі мною працював на запасному полі. Він мене вчив, яким треба бути, щоб стати професіоналом. І я їм, вважаю, став. Те ж саме можу сказати і про свою роботу на каналі “Футбол”. Я розповідаю про те, що бачу і що думаю, ґрунтуючись на свій багатий досвід. І ніхто мені не говорить, що потрібно сказати те і те. Ні в якому разі! Взагалі, досвід – це безцінний багаж, яким володіє далеко не кожен з молодих хлопців. А він обов’язково потрібен. Так що можу сміливо стверджувати: відчуваю себе стовідсотковим журналістом (посміхається).

ФУТБОЛЬНА “ЧЕРЕМШИНА” ТА ЗНАЙОМІ АРТИСТИ

– У 60-ті роки легендарну українську пісню “Черемшина” переробили на футбольний лад, включивши до її рядків і ваше прізвище: “Всюди буйно виграють кияни, не страшні їм форварди-титани. Бібу, Поркуяна, Сабо і Мунтяна ждуть медалі, ждуть”. Пам’ятаєте?
– З цією піснею я, звичайно ж, знайомий. Та й автора тексту знаю. Але в ту пору належної уваги на неї не звертав. Молодий був, все по-іншому сприймалося. А зараз, через багато років, перероблену “Черемшину” напевно вже забули.

– Яку пісню ви завжди охоче співаєте у вузькому колі?
– Не співаю взагалі. І навіть не підспівую. Перш за все тому, що немає голосу. Мені краще слухати, ніж співати.

– А з кимось із співаків, співачок чи композиторів хоча б знайомі?
– Ні. Свого часу були знайомі з артистами – Адою Роговцевою і Олегом Борисовим. А все тому, що у нас, динамівців, були абонементи в Київські російський драматичний і оперний театри. В ту пору ми не знали, що таке ресторан і що таке пиячити. Хоча, чого приховувати, були хлопці, які часто порушували режим.

– Кого у вас більше – друзів або ворогів?
– В даний час багатьох моїх друзів, в тому числі і шкільних, вже немає, вони віддали душі Богу. Почасти тому я і не збираю в день народження великі компанії. Адже робити це за принципом “аби”, думаю, не варто. Цього разу до мене в мій будиночок в Карпатах приїдуть люди з Ужгорода, яких я добре знаю. Разом і відзначимо мій ювілей.

– Чи є у футболі люди, при зустрічі з якими ви не подасте руки?
– Не буду про це говорити, так як я пішов з київського “Динамо” не з чистим серцем. Цьому клубу віддав багато років, але змушений був його покинути. Я така людина, що нікого не люблю критикувати або обговорювати. Вважаю, що я мав рацію, ось і пішов. Що поробиш, так вийшло в житті…

ОДЕКОЛОН З АМЕРИКИ ДЛЯ МОДНИКА “БЕЗ ЖИВОТА”

– На самому початку 90-х жителі СРСР постраждали від так званої павлівської реформи. Яка сума пропала у вас на ощадкнижці?
– Вона була дуже велика. Адже я отримував пристойні гроші. І в динамівській структурі, і в збірній. Це і зарплата, і додаткові надбавки МВС за вислугу років і за “зірочки” на погонах (хоча ми, футболісти, до цього ніякого відношення не мали). А у Федерації футболу СРСР отримував ще й стипендію як основний гравець національної збірної. Загалом, чимало набігало. Але на жаль, всі ці гроші пропали. І ніхто в уряді не подумав про те, що потрібно якимось чином людям ці гроші компенсувати. Ось і зараз не знаєш, як чинити. Взяти, наприклад, мою пенсію. Коли “Брокбізнесбанк” тріснув, у мене тримісячна виплата загубилася. Ну, ходив я туди, писав заяви-і все без толку. Люди ні за що не відповідають. Виходить, що всі ми, немов наївні дурники. Правда, на підставі тих помилок зробив висновки і зрозумів, що потрібно пенсію класти туди, де вона не пропаде.

– Чи завжди встигали йти в ногу з модою?
– Намагався. Завжди одягаю костюм, сорочку і краватку. (Якщо працювати доводиться на каналі, то без краватки). З одеколонів віддаю перевагу Photo, який зараз купити непросто. Діти насилу дістають його через Інтернет десь в Америці на складах.

– А в далекі радянські часи модні джинси і пуловери у вашому гардеробі теж були?
– Так, і джинси, і сорочки, і безрукавки. Як і багато інших речей, які ми купували під час закордонних поїздок. Я і зараз із задоволенням ношу безрукавки, так як у мене немає живота, через якого було б соромно. А все тому, що я стежу за собою. Якщо поправився на кілограм-два, то відразу ж переглядаю раціон харчування. Деяким це здається дивним і дивовижним, але нічого особливого в цьому немає. Це моє здоров’я, і за ним я стежу.

– А пам’ятаєте часи, коли футболісти з-за кордону везли повні валізи мохеру, дублянки і шкіряні плащі?
– Ми не везли. В основному це робили москвичі. Коли я з ними їздив у складі збірної, то бачив, що вони творили! Зараз це можна назвати катастрофою. Пам’ятається, у Відні в спеціальних магазинах скуповували все валізами – крімпленові сукні, болоньєві плащі та інші товари. Після повернення додому все здавалося в “комісіонки”, де і реалізовувалося. Про прудкість москвичів можу розповісти ще один випадок. Коли я грав у московському “Динамо”, по дорозі за кордон один з одноклубників (не буду називати його прізвища) мене запитує: “Скільки у тебе доларів?”. Я відповідаю: “У мене їх немає”. А він: “Як це немає? Ти що!”. При цьому показав мені свої 700 доларів, які перед поїздкою наміняв. Скажу вам, що ми, кияни, в ту пору були зовсім іншими, ніж москвичі. А ті хлопці були… як би точніше сказати – напевно, розумніші, хитріші. Тоді в московському “Динамо” я багато чого навчився, що потім мені стало в нагоді для життєвого досвіду.

Йожеф Сабо: Пішов з Динамо не з чистим серцем - изображение 2

КОЛИ ГУМОР І СМІХ ЗАВЖДИ ПОРУЧ

– Нинішнє покоління футболістів – інше?
– Зовсім інше. Одні заривають свій талант в землю, пропиваючи його в нічних клубах. А для багатьох таке поняття, як мода, полягає в кількості татуювань. Буває, що на тілі від них немає вільного місця. Про прогалини в інтелекті молодих футболістів я взагалі не кажу! Є нині й такі, які не знають Олега Блохіна. Як це – не знати фігури такої величини?! Особисто для мене Блохін – найкращий футболіст 20-го століття в СРСР! Вважаю, в тому, що молоді гравці не знають легендарних співвітчизників, винні їхні тренери. Значить, вони не розповідають своїм хлопцям про те, які в Україні були великі футболісти.

– Коли востаннє реготали до сліз?
-Ха-ха-ха… Ось ви поставили запитання, А я вже сміюся. Взагалі я люблю гумор. Дуже люблю. Із задоволенням дивлюся і “95-й квартал”, з якого вийшов наш президент, і “Дизель-шоу”. Дуже хороші дають вони концерти. Дивлюся програми з їх участю і відвідую живі виступи, на яких сміюся від душі.

– Який подарунок до Дня народження був для вас найдорожчим або несподіваним?
– Мій головний подарунок – 12-річний син. Коли він лягає зі мною спати, то каже “Татко, Обійми мене” і починає мене обціловувати. Ось це найкраще, що може тільки бути! Я відчуваю справжнє щастя!

– Велика частина ваших реальних днів народження напевно припадала на тренувальні збори – як в ролі гравця, так і тренера. Як відзначали це свято?
– Торт, чай. І більше нічого. Коли ти справжній професіонал і граєш в такій команді, як київське “Динамо”, то більше ні про що не думаєш, окрім як про результат.

– Про що мріє сьогоднішній іменинник?
– Мрію про те, щоб намагатися жити довше – адже у мене росте мій улюблений синочок. Я хочу його виростити. Хоча часто думаю ось про що: він виросте, а в країні, не дай Бог, ще буде війна. Ось і задаю собі питання: що в такому випадку робити? Виїхати в Угорщину, що я можу зробити в будь-який момент, так як народився на території цієї країни і маю підтверджуючі це документи? А що далі? Але ж я заробив ім’я в Україні, у мене тут державні та спортивні нагороди. Як я можу це кинути? Як?! Повірте, давно міг би виїхати, але не можу. Хочу виростити Єгора в мирній країні і щоб він не потрапив в армію, де гинуть ні за що, ні про що молоді люди. Я розумію, що є бізнесмени, які зацікавлені в продовженні війни, так як заробляють на цьому мільйони. Але що робити простим людям? Зокрема, мені з моїм сином. Виходить, що мені потрібно думати про те, як відправити його кудись за кордон.

Джерело

Залишити відповідь