Я вже давно звик до того, що коли на запитання якогось киянина про місце проживання називаю Ужгород, на обличчі співрозмовника з’являється співчуття. Мовляв, ну нічого, ще попрацюй трішки, зорі складуться прихильно – і ти зможеш звідти звалити!
Коли закордоном кажеш фразу «я з Ужгорода», співрозмовник лише ввічливо усміхається, бо ніколи про таке місце не чув, достеменно не знає, місто це чи країна, тож просто усміхається й коментує: супер! Маючи на увазі, що це о’кей, та ще й трохи екзотично – жити в якомусь задуп’ї, навіть назву якого важко повторити.
А чому ти живеш в Ужгороді? Боже, скільки разів я чув це запитання!
Склалося враження, що для багатьох жителів більших міст чи Києва умовна формула успіху виглядає просто: треба переїхати в мегаполіс і там робити кар’єру.
Такий собі односторонній рух, коли жителі сіл переїжджають у райцентри, потім в обласні центри й нарешті хапають Бога за бороду – виїжджають у столицю (або у випадку закарпатців – взагалі закордон).
Мені важко засуджувати цю логіку, бо я й сам свого часу виїхав із Ужгорода робити кар’єру. Майже п’ять років прожив у Києві й Варшаві, але потім повернувся і вже понад п’ять років знову живу в Ужгороді. Я точно знаю, що причин звалити звідси більше, ніж залишитися. Але все одно є кілька факторів, через які я живу саме тут, а не в будь-якій іншій точці планети.
По-перше, Ужгород – це місто, в якому я маю більше часу для себе. Це маленьке місто, яке не пожирає дві години на дорогу в центр чи добирання на роботу. Ужгород повільний, сонний, ліниво-приємний – і саме таким я його люблю. За довгі розмови, коли зустрінеш когось на Корзо, за п’ять кав на день, за те, що половину зустрічних на вулиці знаєш, а інша половина знає тебе. Це місто, в якому можна пересуватися й пішки, а якщо колись ужгородці зрадять своїй традиції і оберуть як виняток нормального мера, то тут можна було б розбудувати чудову мережу велодоріжок.
По-друге, що може бути краще, ніж кордон у самому місті? Ужгород – справді центральноєвропейський варош, бо звідси скрізь близько. Кошице, Будапешт, Сату-Маре, Краків – їдь, куди хочеш, концерти, театри, вечірки, шопінґ, летовища – усе під рукою!
По-третє, жити в Закарпатті кайфово. Півтори години з Ужгорода – і ти вже катаєшся на лижах на Красії, за стільки ж можеш доїхати на полонину Руну чи в термальні басейни Берегова, навколо гарна природа – ми живемо серед краси! Бодай трішки любові до наших лісів і річок, бодай трохи більше екологічної свідомості (яка з року в рік зростає!) – і Закарпаття нічим не поступатиметься розкрученим туристичним регіонам Європи.
По-четверте, жити в Ужгороді дешево. Хто б що не казав, а вартість послуг, оренди житла, ціни в ресторанах у нас зовсім не київські, одеські чи львівські. Щоправда, й зарплати відповідні, але це вже як кому пощастило. Мені, наприклад, подобається, що Ужгород дозволяє менше витрачати, а це означає й можливість менше працювати, тобто зберегти більше часу для себе і своїх хобі. Для працівників творчих, креативних професій Ужгород взагалі ідеальний.
По-п’яте, на відміну від інших міст Закарпаття, в Ужгороді все ж існує певне інтелектуальне й культурне середовище. Тут є люди, з якими можна обговорити книжку чи сходити на виставу. Крім того, це єдине місто, де мешканці між собою спілкуються мовою, що більше нагадує літературну норму, ніж покручений діалект. Як то кажуть, дрібниця, а приємно.
По-шосте, і на цьому збиваюся з рахунку, Ужгород – гарне, чепурне місто. Таке не соромно комусь показати, таким приємно прогулятися. Попри всі потуги місцевих варварів, тут усе ще є історичний центр і європейський дух.
Але все ці пояснення якісь дуже раціональні, помірковані, логічні… Пишучи їх, я відчуваю, що насправді не говорю про головне. У Ріо-де-Жанейро, Нью-Йорку, Стамбулі чи Стокгольмі добре і гарно, але там мені не по собі.
Тільки тут – в Ужгороді – я свій. Я тут почуваюся добре, на своєму місці, як риба у воді. Як дерево, що росте з цього ґрунту і в іншому місці може зачахнути.
Є тут щось невловне, магічне, кайфове. Якийсь особливий різновид спокою і комфорту, виняткова оксамитовість повітря, інтенсивна черленість заходів сонця.
Але краще не відкривати всі карти, бо якщо якісь кияни чи будь-які інші жмеринчани дізнаються про це, то й самі захочуть сюди переїхати. А нам важливо, щоб це було маленьке, затишне, камерне місто, а не божевільний мегаполіс. Тож хай це залишиться нашою маленькою ужгородською таємницею.