У сучасній соціології та соціальній роботі поширена класифікація, що грунтується на виокремленні п’яти головних сфер соціальної діяльності соцієтального рівня. Це – сім’я, економіка, політика, освіта, їм відповідають соціальні інституції, які виконують функції упорядкування соціальних відносин у цих сферах. Їхнєпризначення – задовольняти найважливіші (фундаментальні)життєві потреби суспільства. Їх є чотири:
● потреби у відтворенні людей – інститутсім’ї та шлюбу;
● потреби удобуваннізасобівіснування – економічніінститути, виробництво;
● потреби убезпеці й соціальному порядку – політичніінститути, держава;
● потреби увирішеннідуховних проблем, розробці й передачіновихзнань, соціалізаціяпідростаючогопокоління, – духовніінститутиу широкому розумінні, тобтовключаючи науку й культуру.
У туристсько-рекреаційній субкультурі, можна виділити три рівні ієрархії – це ,,чайники”, ,,просто туристи” і старі, досвідчені члени групи, які ходять у походи вищих категорій складності. При цьому статусні розходження яскраво виражені тільки між першими двома щаблями, і лише між ними перехід відзначається особливим ритуалом. У цілому між туристами вкрай рідко можна зустріти відносини панування і підпорядкування, випадки приниження, знущань над нижчими за рангом. Здебільшого причину треба шукати: а) у спільності соціального походження, оскільки туризм – спорт інтелігентів; б) у добровільності перебування у турпоході; в) у тому, що гарні відносини усередині групи є умовою виживання групи на маршруті.Іронічні прізвиська тут не носять зневажливо-образливого характеру, описаного у соціологічній теорії наклеювання ярлика, а швидше виступають формою психологічного маркера. Матрацниками туристів-новачків називають тому, що вони ще не звикли без домашнього комфорту й затишку, а чайниками тому, що гнуться при перших труднощах або тому, що беруть із собою у похід (через незнання) чайники. ,,Чайник” у туристському фольклорі, пише І. Є. Ферапонтов, – персонаж анекдотичний. Він відрізняється наївністю, невмінням збирати рюкзак, незнанням, які речі необхідні у поході, а які не потрібні, легко піддається на розіграш старих туристів].
До складу туристської субкультури варто включати:
а) речові компоненти (туристський одяг, туристські приналежності, у тому числі рюкзак, намет, казанок, багаття й т.д.);
б) вербальні жанри (розповіді, казки, анекдоти);
в) ритуально-поведінкову складову, наприклад, обряд присвяти у туристи, марновірства. Міфологічна проза туристів включає три основні жанри – билини, повір’я і міфи (розповіді про походження надприродної істоти). До складу субкультурної писемності входять щоденники походів, карти, схеми маршрутів, лірика, пісні-переробки, жартівні грамоти, частівки, гімни; пародійні ,,документи”, емблеми, саморобні медалі, ордени, кросворди, запрошення, літературні твори, присвячені, як правило, яким-небудь подіям у житті групи та ін.. До них відносять також написи на різних предметах побуту (ножах, ложках, штормівках, наметах – тобто графіті). Деякі із цих документів функціонують самостійно, інші поєднуються у єдиний жанр – альбом.
Отже, туристська субкультура включає вербальні й письмові форми фольклору, обрядові традиції, міфологічні уявлення, пісенну творчість, систему цінностей і культурних уявлень, у тому числі особливий кодекс честі й правила поведінки на природі, свій жанр фольклору. Середовищем побутування фольклору виступає первинна контрактна група (туристська група) і первинна формальна організація (туристський клуб), що поєднує декілька таких груп. При цьому до однієї туристської групи можуть належати люди різних професій, захоплень, віку, соціального статусу, національності. Субкультура тут з’являється у ролі загальної мови, загального культурного коду, що з’єднує в один рух велику кількість груп, що стоїть ніби над професійними і статусними бар’єрами.
Туристична культура виконує захисну функцію у межах часового періоду подорожі і географічного простору – території туристичного маршруту. Адже наявність сучасного туристичного обладнання, засобів пересування, захисного туристичного одягу та ліків суттєво підвищують безпеку туристів під час подорожі.
Туристичній культурі також притаманна креативна функція. Саме бажання пізнати ще не відомі країни, території, рослинний та тваринний світи, організацію життєдіяльності у різних суспільствах, серед інших народів та етносів виступає чи не однією з головних спонукальних сил до подорожей.
Завдяки реалізації туристичною культурою своєї креативної функції відбувається збагачення культур різних континентів, зміцнюється культурна взаємодія між Сходом та Заходом. За визначенням сучасних культурологів людство ніби поділилося на два світи: Захід досяг успіхів в оволодінні зовнішньою природою й матеріальним комфортом, Схід – в оволодінні внутрішньою природою й духовним комфортом. Вони взаємодоповнюючі. Нестачу матеріального комфорту на Сході компенсують досконалістю духовного, відсутність одного компенсується присутністю іншого. На Заході – все навпаки. Щоправда, сьогодні Схід щодо технічного прогресу наздогнав Захід, а Захід досяг успіхів в оволодінні східною культурою духовного споглядання. Чималу роль у цьому взаємозбагаченні відіграв туризм завдяки реалізації креативної функції туристичної культури.
Сигнікативна функція культури (від англ. sign – знак), буквально – функція приписування значень і цінностей. Те, що не залучено до культурного вжитку людства, має значення і цінності. Будь-які природні явища один за одним протягом сотень тисяч років залучалися до культурного обігу, отримували найменування.
Так, розширюючи сферу культурного освоєння світу, людина одночасно розширює область позначуваних предметів. У підсумку обсяг культури й обсяг предметів, що набули цінності і значення, завжди збігаються. Це рівновеликі явища, але цим справа не обмежується. Охопивши сіткою значень певну область природи, людина постійно перейменовує, перепозначає, переоцінює щось усередині цієї області. Ті самі предмети у різних народів й у різні історичні епохи отримують різні значення і цінність. У результаті ми можемо зустріти таких старожилів культурної ойкумени, які накопичили кілька десятків, якщо не сотень, значень. У сукупності вони становлять те, що можна назвати культурною або історичною біографією речей.Завдяки сигнікативній функції культура з’являється як осмислене уявлення про світ, неважливо, у якій конкретній формі виражено це уявлення – у вигляді філософської системи, поетичного вірша, міфу, наукової теорії.
Туристична культура реалізовує свою сигнікативну функцію завдяки розширенню під час подорожей обсягу та географії предметів, що позначаються, залученню до їх позначання іншомовних термінів і понять, досліджуючи біографії цих предметів у міфах, фольклорі, художніх творах і наукових теоріях.
Регламентація поведінки – і м’яка, і жорстка, – яка випливає з нормативної функції неминуче обмежує свободу дій людини. Норми, а їх у навколишньому житті безліч, дають поради щодо кожної дрібниці: це можна, а це не можна. Намагаючись виконувати обов’язки, ми неодмінно щось придушуємо у собі. А всяке придушення пов’язане з невдоволенням, напругою, конфліктністю.
Існують навіть спеціальні теорії, згідно яких культура – це неодмінно щось репресивне, насильницьке. Однак не варто впадати у крайність, зводячи культуру до придушення і витіснення. Але зовсім очевидно, що дотримання культурних норм, часто всупереч своїм бажанням і капризам, дається психіці нелегко. Будь-яка напруга вимагає компенсації, а цьому може допомогти тільки розслаблення – відпочинок, байдикування, зміна заняття, дозвілля.
І тут на допомогу приходить культура. Дозвілля у сучасному суспільстві немислиме без спілкуванням з музикою, театром, живописом, кіно, усілякими розвагами. Витончені японці люблять споглядати природу, особливо, коли цвіте сакура.
Нормативна функція туристичної культури реалізується за двома основними напрямами. Один з них – зовнішній, що проявляється у знайомстві і дотриманні основних вимог до поведінки, норм моралі, дотримання традицій та звичаїв народів та спільнот тих країн, якими пролягає маршрут туристичної подорожі.
Інший напрям – внутрішній, що проявляється у знайомстві та засвоєнні певних звичаїв, традицій, ритуалів життєдіяльності туристичної групи. Для новачків відбувається процес соціалізації – включення нового члена у групу, освоєння ним субкультурних цінностей і норм, придбання необхідних туристу навичок. У цей час новачкам доручають найбруднішу роботу: чистити казанки, ходити за водою, рубати дрова, розпалювати багаття. ,,Чайників” залякують страшними розповідями з області туристської демонології. Усілякі ,,приколи” мають своєю метою ,,вибити” новачка зі звичного міського середовища, засвоєного там способу життя, показати неспроможність тих стереотипів спілкування, які він використовує у спілкуванні поза групою для того, щоб ввести його у світ інших відносин, інших способів спілкування, які прийняті у туристському середовищі.
Слід зазначити, що унормування туристичної культури за першим напрямом носить міжнародний характер і в різних змістовних варіантах проявляються як на пострадянському туристичному просторі так і за кордоном. Водночас, коли за другим напрямом реалізація нормативної функції відбувається переважно у країнах колишнього Радянського Союзу[3].
Як бачимо, туристичну культуру достатньо представлено у реалізації чотирьох фундаментальних функцій культури – захисної, креативної, нормативної та сигнікативної. Однак найбільш вагомий її внесок у реалізацію комунікативної та релаксаційної функцій.
Комунікативна функція культури містить передачу інформації у будь-якому вигляді: усному й письмовому повідомленні, спілкуванні людей, груп, народів, використанні технічних засобів зв’язку й т.п. Без спілкування із собі подібними неможливі ні суспільство, ні культура. Інформаційна ізоляція від культури завдає непоправної шкоди людській істоті, особливо на ранній стадії соціалізації. Людство винайшло безліч видів і способів комунікації. Це усна й письмова мова, штучні мови типу абетки Морзе, мови комп’ютерного програмування, а також технічні види зв’язку: радіо, телеграф, телебачення. Штучні помічники людини істотно перевершують природні.
Комунікативна функція туристичної культури проявляється, насамперед, у розширенні комунікативної мережі для забезпечення зв’язку туристів з місцем проживання, і відповідних інвестицій у міжнародний зв’язок від прибутків з туризму. По-друге, завдяки реалізації цієї функції зростає простір, потреби і необхідність міжособистої комунікації туристів під час подорожі. Тим самим пом’якшується дія дисфункції культури, про яку зазначено вище. Стаючи туристом, людина потрапляє не лише у нове соціальне і ландшафтне середовище, але й в особливу комунікативну систему. Вона формується завдяки періодичним контактам туристів як усередині, так і між групами, як правило, з різних міст: на вокзалах і станціях, у туристських клубах і т.д.
Релаксаційна функція культури (від лат. relaxatio – послаблення) полягає у сприянні фізичному і психічному розслабленню, розрядці за допомогою розваг, свят, фестивалів, ритуалів, ігор. Джерелом розслаблення та відпочинку вважають туризм[6, с.307]. Дійсно, туризм надає чимало унікальних можливостей для реалізації релаксаційної функції туристичної культури, яка здійснюється через обрядові традиції, міфологічну творчість, авторські пісні та фестивалі. Значне релаксаційне навантаження містить обряд посвячення у туристи. Він містить у собі елементи, пов’язані зі здачею нормативів, перевіркою знань з тих або інших дисциплін, тобто проходження випробування або іспиту в пародійній формі, що наближають обряд до гри, карнавалу. Йогосценарійрозрізняється за регіонами й історичними періодами, найчастіше носить імпровізаційний характер. Більше того, у тому ж клубі, групі з часом обряд змінюється, у ньому проявляються нові елементи. Обряд навіть в одній і тій же групі практично не повторюється.
Як правило, присвята у туристи відбувається у поході, на початку, наприкінці походу, під час днювання, після подолання перешкоди, тобто, у визначеній тим чи іншим способом точці маршруту. Звичайний час для присвяти – ніч. Місцем може служити як звичайний намет, так й екзотичні місця, наприклад, печера або могила загиблого туриста. Туристи можуть залишати, або спалювати, топити старі речі наприкінці походу, як жертву горам, або річці. Обряд може перетворюватися у розгорнутий спектакль, наприклад, входження тремтячих від страху новачків у темну водонапірну башту, усередині якої встановлено палаючі свічки і вся вона обвішана ,,повішениками” з рюкзаками. Посвяченці піднімаються гримучими сходами на самий верх, підйом супроводжується замогильними туристичними піснями. На даху новачків обв’язують мотузкою й опускають із зовнішнього боку вежі, злегка розгойдуючи. Важливим в обряді є переодягання. Старі туристи можуть виконувати роль міфологічного персонажа: мерця в могилі, або Нептуна, Домбайського Діда й т.п. Часто використовується ритуальне биття, обливання водою, цілування символічних предметів, клятва, таврування. Таким чином, функції туристичної культури взаємодіють у нерозривній єдності, яку можна простежити у будь-якому явищі туристичної культури – обрядах, міфах, піснях, ритуалах, туристичних традиціях та інше.
Федір Шандор