Що має знати і вміти сучасний викладач, аби його співпраця зі студентами була ефективною, змістовною, цікавою? Представників молодої викладацької генерації тут часто-густо рятує належність до того ж покоління, що й студенти: ігреки добре порозуміються з ігреками, перебуваючи на одній хвилі в багатьох аспектах. А якщо у тебе вже викладацький стаж за плечима, та й відносять тебе до іксів чи й бебі-бумерів, а на підході вже зети, яким за рік-два вступати до вишу?
Саме ці думки передусім спонукали мене взяти участь у викладацькому Кампусі з командної роботи і комунікації, організованого ГО «Вище» в Чернівецькому університеті за підтримки Британської ради та МОН України.
Оскільки його учасниками є переважно викладачі англійської філології, то від початку розуміла, що доведеться непросто, бо ж робота йтиме іноземною. Вийшло й справді у режимі «мозкового штурму», але скільки всього нового, інтерактивного вдалося побачити, почути, спробувати! Як професійно і людяно було все організовано! За це велика подяка Наталі Старинській, співзасновниці та керівнику ГО «Вище», Ользі Бершадській, тренеру ГО «Вище», Катерині Худик, висококласному майстеру-тренеру для Британської Ради в Україні, дуже гостинним колегам з Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, іншим організаторам та учасникам Кампусу, які з’їхалися практично з усієї України.
Найбільше мене втішило те, що, власне, найбільше турбувало: новітні методики викладання і навчання. У нас на факультеті це тепер особливо актуально у зв’язку з відкриттям нових освітніх програм, які передбачають подвійну спеціалізацію зокрема. Так-от: в Україні вони (методики) є – варто ними лише цікавитися. Радію за колег-іноземників, бо вони тут попереду інших.
Отже, відразу узагальнюючи, скажу: сучасний викладач має бути консультантом, медіатором, ментором, тьютером, коучем, модератором, фасилітатором тощо одночасно. Ситуативно, щоправда. Спочатку від такої кількості запозичень, близьких за значенням, голова пішла обертом. Думалося: а не можна по-людськи (себто «по-нашому») то якось називати? Гадаю, що можна. Варто про це думати. Але тепер я не про лінгвальні явища, а про різні грані тої самої людини у різних навчально-комунікативних ситуаціях. І найважче, що нам усім давалося (незалежно від віку, до речі!) – це утримуватися від оцінок і не давати порад, коли тебе про це не просять. Мабуть, кожен зі свого досвіду знає, наскільки некоректна оцінка відбиває охоту людині, особливо молодій, яка ще сильно прагне мотивації й самоствердження, будь-що робити. Й учитися цього варто всім. Критичне мислення, з одного боку, й безоцінкові судження – з іншого. Це той місток, за допомогою якого можна налагоджувати комунікацію між різними категоріями людей.
Цікаві вправи переконували раз у раз, що те, якими себе уявляємо чи почуваємо, і те, як нас бачать і чують інші, часом кардинально різниться. А ще ми думками дуже мало можемо бути тут і тепер – частіше бігаємо у минуле, пережовуючи те, що вже відбулося, чи тривожимося тим, що має відбутися. І якраз це шкодить не лише успішності навчального процесу, а й якості нашого життя в принципі. Виявляється, є цікаві вправи, за допомогою яких цього можна вчитися. Наприклад, «Coffe Nap» від польського тренера Бартека Яняка, який, як бізнес-тренер і коуч, проводить численні тренінги та навчання в таких компаніях, як Accenture, Auchan, GSK, Hartmann, Philips, Zywiec Co., Castorama, Novo Nordisk тощо, а у вільний час як член добровільної організації «Dr Clown» допомагає дорослим у лікарнях відновити фізичну та психічну рівновагу. Суть її дуже проста: виявляється, якщо випити нашу міцну запашну закарпатську каву, а тоді 20 хвилин просто посидіти в тиші або й подрімати (чудернацько, правда ж?!), то за цей час кава дійде туди, куди має – і наша працездатність буде куди вищою, ніж коли ми п’ємо її ледь не відрами, але у процесі роботи. Суть цієї вправи проектується і на масу інших видів наших щоденних занять: якщо ми повністю зосереджені на тому, що робимо, даємо час собі подумати перед тим, як сказати іншій людині прожити її почуття, то якість комунікації зростає в рази.
Ще один цінний висновок для себе: наважуватися робити те, чого раніше ніколи не робила. Спочатку з’являється натяк на бажання просто подивитися на це збоку, але тренери не дають жодної змоги: вони підбадьорюють, допомагають. Marshmallow challenge by Piter Skillman в дії: дорослі люди намагаються збудувати якомога вищу вежу, на ходу домовляючись про розподіл обов’язків, чітко декларуючи, в чому хто сильний тощо. Багато сміху, драйву, спроб, невдач – є результат нарешті! У цей момент починаєш розуміти, чому з таким завданням, як свідчить статистика, найкраще можуть впоратися архітектори-інженери й п’ятирічні діти, а найгірше – юристи й економісти. Не буду вдаватися до якихось узагальнень, хоч вони тут дуже просяться, причому в серйозному масштабуванні – загальнодержавному, наприклад.
Якщо тяжієте більше до теоретико-практичних видів роботи – прошу: прецікава теорія Колба, згідно з якою можна визначити, який у тебе стиль викладання. І тут з’ясовується: те, що я вважала своїм дуже добрим методичним досвідом, справді добре, але лише для частини тих, з ким маю справу на парах. А треба вчитися й підходів, які дадуть можливість активніше залучати тих, кого досі вважала просто надто повільними, до прикладу.
Одне слово, я про те, що все нове, чого можна і треба вчитися щодня, особливо нам, викладачам, які мають справу з щоразу новішим для себе поколінням студентів, дещо вибиває із зони комфорту, але ж не випадково ієрогліф на позначення поняття «конфлікту» в китайській мові той самий, що й на поняття «можливості».
ГО «Вище» за підтримки Британської ради продовжують організовувати викладацькі Кампуси! Хто хоче мати новий цікавий і головне пізнавальний та корисний досвід – рекомендую!
Галина Шумицька –
спеціально для Медіацентру УжНУ