Василь та Інна — багатодітні батьки з Виноградова на Закарпатті. За два роки подружжя усиновило трьох дітей, і тепер у них зростає п’ятеро: найстарша Єва, середній Вася, двоє братів — Матяш та Мілан — і наймолодша півторарічна Емілія.

Разом з національною програмою підтримки батьків «Шлях батьківства» розповідаємо історію цієї великої родини — про рішення, яке визрівало роками, про те, як його погодили діти і що варто знати тим, хто сьогодні думає про те, щоб стати родиною для дитини. 

Мрія про велику родину

«У нас удома великий стіл на шість стільців. І ми завжди мріяли, щоб за ним колись збиралася велика, галаслива родина», — з теплом згадує Василь.

Саме тоді, ще без дітей, у подружжя вперше з’явилася думка — стати родиною для тих дітей, у яких її немає. Вони поверталися до цієї теми кілька разів, і за два тижні після однієї з таких розмов Інна завагітніла. 

Спершу народилася донька Єва, за три роки — син Вася. Та, за словами чоловіка, думка про всиновлення не залишала їх навіть після появи старших дітей. 

Повномасштабна війна перевернула звичне життя і змусила родину по-новому подивитися на цінності, у які вона вірить. Бачачи, скільки дітей залишаються без батьків, подружжя знову повернулося до розмов про те, щоб відкрити своє серце і дім дитині, без батьківської опіки. Так з’явилася думка, яка стала для них визначальною: якщо не зараз, то коли.

Знайомство і шлях до усиновлення

Коли рішення визріло, подружжя подало заяву до служби у справах дітей за місцем проживання — так починається офіційний шлях до усиновлення. До заяви додали пакет документів, що підтверджує їхню готовність стати усиновлювачами.

На сайті Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності, де у відкритому доступі можна побачити анкети дітей, батьки натрапили на фотографії двох усміхнених братів. 

«Подумали: якщо діти в таких складних життєвих обставинах можуть так усміхатися, то, може, це знак — і в нас все вийде», — розповідає Василь. За словами батька, вже під час знайомства хлопці, Матяш та Мілан, одразу потяглися до них, обіймалися. 

«Але цей контакт може бути оманливим, — пояснює Василь. — Це може бути ознака втраченої прив’язаності: дитина в інституційному закладі звикла, що дорослі поруч — це щось тимчасове». 

Далі був етап оцінки — перевірка житлових умов, співбесіда про мотиви й готовність та обов’язкове навчання в центрі соціальних служб, після якого родину офіційно внесли до реєстру кандидатів в усиновлювачі.

Рішення про всиновлення батьки ухвалювали не наодинці: зібрали сімейну раду, і кожен, включно з дітьми, мав право вето. 

«Ми розуміли, що це велика зміна в життях наших старших дітей, і таке рішення могло б сильно на них вплинути. Авжеж, відповідальність повністю на нас, батьках, але те, що діти теж взяли участь у прийнятті рішення і пройшли цей шлях разом із нами, допомогло їм швидше це прийняти, — пояснює тато.

Окрема зворушлива історія — про наймолодшу доньку. Про Емілію дізналися вже під час оформлення документів: у процесі виявилося, що у хлопців є маленька сестричка, про яку вони навіть не знали. 

«Дружина завжди хотіла ще одну дівчинку, і коли ми побачили Емілію, дізналися її історію, зрозуміли, що, авжеж, хочемо, аби вона й брати росли разом, однією родиною», — пояснює Василь. Через рік після усиновлення хлопців родина Василя та Інни офіційно усиновила й Емілію.

Зміни, спілкування і захоплення дітей

Перші місяці далися нелегко всім. Старші діти в родині звикли до спокійного, комфортного побуту, тож їм ще треба було вчитися відстоювати власний простір. А хлопці з інтернатного закладу, за словами Василя, мали інший досвід — їм доводилося бути стійкішими, щоб впоратися  з життям в системі. З часом ця різниця вирівнялася: діти стали спокійнішими, менш тривожними. А родина звернулася по допомогу до психолога, щоб процес адаптації був комфортним для всіх членів родини. 

«Я вважаю, що залучення спеціаліста – це цілком нормальна та здорова частина адаптації як для дітей, так і для батьків», – наголошує Василь. 

Сьогодні кожна дитина в родині захоплена своїм: Єва любить читати і вже вчиться заробляти гроші, Вася ходить на кунг-фу, Матяш полюбляє футбол і обожнює гаджети, а наймолодші, Мілан та Емілія, найбільше люблять просто гратися разом.

Що змінилося в самих батьках

«Ми почали інвестувати час у стосунки — по-справжньому, більш свідомо», — ділиться Василь. За його словами, у стосунках з дітьми, як і в будь-яких інших, довіра й розуміння не з’являються самі собою. «Це як з квітами: якщо не поливати — вони не розквітнуть. У це треба вкладатися постійно, а не пускати на самоплив». 

Змінилося й ставлення до допомоги іншим: тепер це не абстрактна підтримка, а конкретна дитина, якій даєш той старт, який мали б отримати всі.

Що варто знати про усиновлення в Україні

Наразі в Україні на обліку з усиновлення перебуває понад 14 тисяч дітей, а родин, готових їх прийняти, — трохи більше двох тисяч. 

Усиновлення дає дитині сім’ю назавжди: вона отримує ті самі права, що й народжена в родині. Усиновити можна дитину зі статусом сироти або позбавленої батьківського піклування.

Стати усиновлювачами/-ками можуть повнолітні особи від 21 року, готові підтвердити, що спроможні — фізично, емоційно, фінансово — прийняти дитину. Перешкодою можуть стати серйозні проблеми зі здоров’ям, фінансова нестабільність чи судимість.

Перед усиновленням усі кандидати й кандидатки проходять обов’язкове семиденне очне навчання з психологами й психологинями. За спостереженням Василя, воно добре відсіює тих, хто ще не готовий. 

Під час воєнного стану усиновлювати дітей можуть громадяни й громадянки України на підконтрольній території. Тимчасово це недоступно для тих, хто живе за кордоном, для іноземців/іноземок та мешканців/-ок тимчасово окупованих територій — окрім випадків, коли йдеться про рідних дітей чи братів і сестер уже усиновленої дитини.

Усиновлення — пріоритетна форма влаштування дитини в родину, та не єдина. Стати родиною для дитини можна різними способами: опіка/піклування, прийомна родина, велика прийомна родина (ДБСТ). Також є послуга патронату: коли дитину в складних життєвих обставинах влаштовують в сім’ю патронатних вихователів тимчасово, поки біологічні батьки дитини долають труднощі або поки дитині шукають нову родину. Більше інформації про усиновлення, сімейні форми виховання та послугу патронату в Україні можна знайти на Єдиному державному порталі про усиновлення та сімейні форми виховання тут.

Тим, хто зараз тільки роздумує, Василь радить не чекати відповідей на всі запитання одразу: «Треба просто зробити перший крок — і якщо це справді ваше — усе складеться».

Національна програма «Шлях батьківства» реалізується за підтримки Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України, Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, Європейського Союзу та ЮНІСЕФ.