Про історію розповів Bogdan Barbil:
НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ. УРЯТОВАНИЙ ТЕНДІТНОЮ ВІКТОРІЄЮ
Ужгород. Наближається 22-а. Закінчую прогулянку зі своїм спанієлем Чарлі. У дворі багатоповерхівки біля ресторану «Дублін», звідки доноситься музика чергового бучного корпоративу / «А нам все равно» – ніби ковід то не про них і не для них/ під деревом, на землі лежить людина. Прив’язую свого дружка до лавиці. Намагаюся збудити особу. Вона така велика, дебела. Спить міцно. Хропіння. Не можу посадити чи бодай перевернути на спину. Проходить повз один чоловік, другий, прошу допомогти, махають руками, кажу їм щось про Різдво, милосердя, що замерзне до ранку. Все одно зникають. У теплій хаті посилатимуть усім листівки з Інтернету – Вітаю з Різдвом Христовим. Бажаю тепла, добра… Телефоную 103. Черговому все викладаю начистоту. Той радить звернутися до поліції, котра забере, відвезе у пункт відігріву безхатьків, а там той… може набратися ковіду. Чекайте,- каже диспетчер, – відправляю бригаду швидкої допомоги. Через 10 хвилин зустрічаю групу. Їх троє – лікарка, фельдшер і водій. Фельдшер під 2 метри, натужно перевертає лежачого. Він з бородою, середнього віку, чимось схожий на Святого Миколая. Пацієнту дають нюхати, мабуть, нашатир. Він, звісно, замащений болотом. Лікарка, виконуючи необхідні процедури, мені лиш промовила речення: недавно закінчила медичний факультет Ужгородського національного університету й так само небагато часу працює в Закарпатському територіальному центрі екстреної медичної допомоги. Поки так і не розбудженому роблять якісь маніпуляції, встигаю перекинутися кількома реченнями з водієм Михайлом Кертисом. Він теж весь при ділі. Ми з ним разом працювали у Закарпатській державній телерадіомовній компанії. Файний чоловік. Простий. Відповідальний. Фельдшер просить мене витягти з його лівої кишені й надягнути собі одноразові рукавиці. Виконую. Водій привозить каталку-візок. Чи як воно? На все життя мені затямилася картина 2013-го року: після хірургічного видалення однієї нирки в Закарпатській обласній клінічній лікарні імені Новака везли мене на такому чотириколісному лежаку, прямували через двір до відділення реанімації, я, голий, як Адам, накритий лиш білим простирадлом, глянув угору – гілля височезних смерек у снігу, отже живу. У даній ситуації чолов’яга не пригадає нічого. Йому снилися ті смереки. Я беру за ноги, фельдшер і водій за руки, тулуб. Вмостили, прив’язали. Сплячого повезли до приймального відділення Ужгородської міської клінічної лікарні. Врятований. Не задубіє. Ніч перед Різдвом. Спасенна для цього чоловіка, котрий нагадав мені інтелігентною подобою Ернеста Гіменгуея. Як зустріну, більше довідаюся про нічного незнайомця. Сьогодні зателефонував на 103. Зв’язали мене зі старшою диспетчеркою Надією Емерихівною Смерекою. За журналом вона з’ясувала – то була 108 бригада. Лікарка Вікторія Ханас. Фельдшер Євген Когут. Водія уже назвав вище, але ще раз вкажу – Михайло Кертис. У Фейсбук надибав сторінку Вікторії Ханас. Вона така мила, крихітна, гарна. Навіть у темряві, за ці кілька хвилин зміг це вгледіти, відчути. Не почув від неї бодай поганого слова про тих, а їх все більше стає, нужденних, котрі живуть не в теплих квартирах, а бозна-де, під голим небом, і котрі не приписані до сімейних лікарів. Вони, бригади «Швидкої», їм надають усіляку поміч. Вікторія Ханас торік вийшла заміж. Такий стрункий, міцний у неї чоловік, десь зростом, як її помічник, фельдшер Євген Когут. То вони обидва, коханий у сім’ї, а колега на роботі почуваються добре, надійно за спиною впевненої, знаючої, вміючої миттєво зробити все для порятунку в біді тендітної Вікторії. А ще старша групи пані Надія Емерихівна Смерека додала: в Ужгороді щодоби на вахті 7-8 бригад «Швидкої медичної естреної допомоги». Вони здійснюють у середньому 80 виїздів на місця.
Бережи Вас, Господи, Ангели-Охоронці у червоних строях. Бажаю Вам бодай мати 103 дні у році без жодного мчання стрімголов зі станції та 103 тисячі гривень місячної зарплати вже у 2023-ому.
Вдячний Вам – Богдан Барбіл, Заслужений журналіст України. Ужгород.