Підбиваючи підсумки 2023 року, усвідомлюємо втрати, пов’язані в першу чергу з війною, аналізуємо пройдені та непройдені уроки, прийняті та неприйняті виклики, використані й упущені шанси та можливості. Розмовляємо про це з Арсеном Мелкумяном, який за поточний рік і як представник органів місцевого самоврядування, і як підприємець підтримав цілу низку громадських проєктів та ініціатив в м. Ужгород.

Найцінніший ресурс – люди, яких маємо берегти

Пан Арсен відразу починає розповідати про чималу кількість нових людей, знайомство з якими подарував йому рік, що минає. А також про тих, з ким продуктивно співпрацюють уже тривалий час. У першу чергу розповідає про молодь, яка заряджає його своїм оптимізмом і з якою має намір продовжувати спілкуватися й співпрацювати. Йдеться передусім про юнаків та дівчат з регіонального центру розвитку Української академії лідерства, який уперше запрацював з вересня цього року в обласному центрі Закарпаття. «Упевнений, що готувати нових лідерів, які зможуть по-новому працювати в новій Україні після війни, саме на часі. Вони інші, ніж моє покоління, і зовсім відрізняються від старших за мене. Вони по-іншому мислять. Мають трохи інші цінності. Добре комунікують зі світом, легко опановують нові технології – у них є чого вчитися. Є сенс їх підтримувати, що ми й робимо».

Найцінніший ресурс – люди, яких маємо берегти

Розповідає, що на початку наступного року запланували разом провести аукціон – виставити дитячі малюнки, виконані учасниками пленеру «Світло роду» на Виноградній горі до 1130-річчя Ужгорода.

Тоді у пленері з образотворчого мистецтва в рамках ЕкоАртПроєкту „Срібний Дзвін” взяли участь близько 50 дітей з різних шкіл Ужгорода, які подарували свої роботи пану Арсену з умовою, що виручені за них кошти будуть передані для ЗСУ.

Найцінніший ресурс – люди, яких маємо берегти

«Обіцянку маємо виконати. Думаю, що якраз такі акції об’єднують різні покоління навколо спільної важливої справи: маленькі намалювали, старші з нашою допомогою організують аукціон, дорослі куплять ці дитячі шедеври, а кошти підуть на потреби тих, хто нас усіх захищає. Ми маємо і мусимо це робити постійно і разом. Тільки так переможемо кожен свого внутрішнього ворога (байдужість) і разом спільного».

Найцінніший ресурс – люди, яких маємо берегти

Знову таки разом чекають у гості під час зимових канікул донецьких школярів, частина яких уже  побувала в Ужгороді восени з Людмилою Гусейновою, громадською активісткою, яка ще 2014 р. заснувала Всеукраїнський рух захисту прав дітей і продовжує опікуватися дітьми з окупованих територій. «Ми провели з цими дітьми цілий день, і я був вражений, наскільки вони відрізняються від наших діток, яким пощастило не зазнати обстрілів, руйнувань домівок, втрати батьків. Це не можливо і не потрібно навіть порівнювати. Як батько трьох дітей, я не хочу про це навіть думати. Просто розумію, що нема зараз чужих дітей, нема чужої біди – все це спільне. І я поводжуся з чужими так точно, як хотів би, щоб хтось у разі чого поводився з моїми. Зрештою, як допомагали нам, малим, свого часу, коли в цьому була гостра потреба».

Найцінніший ресурс – люди, яких маємо берегти

Центр «Я Маріуполь» в Ужгороді теж відгукнувся, щоб взяти участь у прийомі донецьких школярів, які тепер проживають у різних населених пунктах України. За більше ніж рік функціонування Центру на Закарпатті провели чимало спільних заходів, цінують і підтримують одні одних, разом підтримують військових. «За цей час ми подружилися з очільницею Центру Галиною Миролюбовою, її колегами-маріупольцями, Елеонорою Кулчар, національною координаторкою  проєкту мережі REYN-Україна, що займається розвитком ромських дітей, Наталією Булецою, головою обласної організації УТОГ, яка опікується людьми з вадами слуху, Сергієм Митричком, Володимиром Поповичем та Василем Смоланкою, співзасновниками ГО «Західна інституція терапії залежностей», Ернестом Завадським, який уже 5-ий рік поспіль курує соціальний проєкт «НеСам», багатьма іншими крутими людьми, які скромно і часто мовчки роблять круті справи. Вважаю, що лише це і має зміст – протягувати руку допомоги й підтримки тому, хто цього потребує. Роби добро і кидай у воду – за таким принципом живу. І буду жити, хто би там і що про мене не казав. У мене свої цілі і свій вектор розвитку. Знаю, куди йду, що роблю і для чого».

Що найбільше болить? Війна, яка забирає найцінніше – людей. Війна в Україні. Війна в рідному Нагірному Карабаху, яка за лічені дні позбавила буквально всього людей, що жили там з діда-прадіда. Війна будь-де. «Я людина бізнесу, тому добре розумію, що за кожним таким конфліктом великі гроші. З іншого боку,  знаю, що таке війна, не з книжок і не з кіно. Вмію тримати зброю в руках з дитячого віку і саме тому переконаний: треба робити все можливе і неможливе, щоб уберегти дітей, їхніх дітей від цього потворства. Нема романтики у війні – це смерть, насильство і розруха».     

Найближчі плани? Подякувати усім, кого тут згадав і кого не згадав за круту співпрацю впродовж року. Привітати усіх з прийдешнім Новим роком! Побажати ПЕРЕМОГИ і МИРУ. Кожен з нас має що перемагати в собі байдужість й прагнути, як мінімум, миру в душі. І спільної ПЕРЕМОГИ. Активно готуватися до відзначення 100-річчя Сергія Параджанова, яке вже скоро – 9 січня.      

Залишити відповідь

Цей запис має один коментар

  1. Хвала Вам за всі праведні діла. Всесвіт вам на помочі! А війна страшна, нелюдська тільки нагадує як не треба вести бізнес як будь-яку справу, що матиме право на існування задля блага народу серед якого живемо, працюємо і розвиваємось.