“Це ще не кінець. Це навіть не початок кінця. Але, можливо, це кінець початку”.
Вінстон Черчіль
Ця битва була неминучою. Як би часто не показували ще-коміка Володимира Зеленськогона каналі ще-олігарха Ігоря Коломойського, але рано чи пізно президент мусив зробити вибір.
Виконати вимоги МВФ, позбавити колишніх власників “Привата” шансу повернути банк і отримати ворога в особі Коломойського…
Чи продовжити із ним дружбу, дозволити забрати “Приват” назад, але зіткнутись із загрозою дефолту.
30 березня Володимир Зеленський ухвалив своє рішення на користь МВФ та держави. Хоча, якщо чесно, це уже був вибір без вибору.
Несподівано у протистояння МВФ-“Приват” увірвався третій гравець – коронавірус. Він змусив “слуг народу” діяти максимально швидко, буквально сьогодні на сьогодні.
Вимушено закривши країну на карантин, нова влада миттєво опинилась на порозі системної економічної і фінансової кризи. Діра в бюджеті, розміри якої збільшуються з кожним днем, мусить бути чимось заповнена.
Уряду потрібні гроші, які у нинішніх умовах Україна може взяти лише в одному місці – МВФ.
Буквальна ціна цих грошей невисока, позики МВФ дає під мінімальні відсотки. Але ці гроші зазвичай мають політичну ціну.
У нинішніх умовах – це закон про неповернення збанкрутілих банків та не менш важкий і доленосний закон про ринок землі. Обидва в понеділок підтримані Радою.
Ціною цих голосувань для президента стала війна з Ігорем Коломойським та публічна демонстрація краху моновлади.
Жодне із критичних рішень 30 березня не було проголосоване президентською фракцією “Слуга народу” самостійно.
Не-єдине ціле. Розпад монобільшості
Епідемія коронавірусу змінює світ просто на наших очах. І поруч з медичними небезпеками пандемія несе не менш страшні економічні загрози.
Закриті на карантині люди не можуть ходити на заводи, подорожувати, продавати офф-лайн послуги і купувати їх. Орендарі не можуть платити за нерухомість, роботодавці не можуть виплачувати зарплати, SpaceX не може робити ракети, а київське метро – возити людей.
Усе це відбувається одночасно, весь світ одразу закрився на карантин проїдати свої запаси. Хто їх, звичайно, має.
У держави Україна у запасниках – тільки нескінченні проблеми і борги.
Рівно рік тому, 31 березня, відбувся перший тур президентських виборів. Того дня почався неймовірний процес тотальної зміни влади, який занурив країну в стан перманентної турбулентності: перший тур, другий тур, парламентські, зміна ЦВК, перший уряд, “відставки” і відставки…
Божевільна турбулентність останнього року, особливо останніх двох “урядових” місяців, загострила і так хронічні недуги української соціалки, медицини та економіки.
Тож коли почав насуватися коронавірус і разом із ним – велика економічна криза, влада почала ціпеніти і розсипатися.
Першою жертвою став уряд Олексія Гончарука, який відправили у відставку через півроку роботи.
Зміна Кабміну мала зупинити поступовий, доепідемічний спад економіки. В процесі кадрових перестановок було стільки хаосу, плутатини і банальної непродуманості, що коли Рада призначила новий Кабмін без економічного блоку, то ніхто уже не дивувався. Добре, що хоч так.
Поки Зеленський витрачав час на пошук нового глави Мінекономіки, коронавірус сковував найбільші економіки світу.
Коли вірус почав доводити до колапсу найкращі системи медициниу світі і вимагати приголомшливих фінансових вливань, українська влада кинулась міняти щойно призначених міністрів фінансів та охорони здоров’я.
Але якщо політичний рік Зеленського 31 березня починався із “електорального торнадо”, якщо його фракція у Раді зразка вересня 2019-го могла сама, без роздумів і дискусій проголосувати будь-який закон 250 голосами, то уже навесні 2020-го від цієї моновеличі не лишилось і сліду.
Впродовж минулого тижня Верховна Рада не могла зібратися на засідання, щоб прийняти критичні зміни до бюджету та антикризові закони, потрібні для боротьби з наслідками епідемії.
Депутатів “Слуги народу” попередили далеко не виїжджати – щоб в будь-який момент вони могли дістатися до Києва за 24 години.
З одного боку, народні обранці банально боялися збиратися через коронавірус. Один за одним в депутатів підтверджували COVID-19.
З іншого боку, і це ключове, робота влади абсолютно розбалансована, новий уряд і депутати не могли підготувати і узгодити між собою антикризові економічні закони. Ситуація була настільки напружена, що у підсумку коштувала посад міністрам, яких призначили місяць тому.
Минулого четверга прем’єр зустрівся із головами фракцій і керівництвом Ради. Він принс і урядові ініціативи по скороченню бюджетних витрат, стабілізаційному фонду та інших еономічних заходах.
Але навіть “свої” депутати зі “Слуги народу” вийшли з тієї зустрічі дуже розчарованими.
“Зустріч з прем’єром показала абсолютну неготовність. Все це було сумно“, – резюмував тоді високопоставлений співрозмовник УП у ВРУ.
“Всі фракції та групи виступили з критикою урядових змін і дійшли спільної думки, що без узгодження з парламентом ці зміни прийнято не буде“, – додавав народний депутат від фракції “Голос” Ярослав Железняк.
Тоді ж, за ініціативи Петра Порошенка (!) була створена робоча група, яка мала напрацювати необхідні законопроекти в економічній, соціальній та бюджетних сферах.
Роботи було так багато, що дату позачергового засідання Ради переносили з дня на день. Спочатку йшла мова про суботу, потім про неділю, аж врешті обрали понеділок.
Поки депутати допрацьовували законопроекти, в Офісі президента проходили співбесіди для чергових ротацій в уряді, щоб змінити двох міністрів: охорони здоров’я Іллю Ємця, якого в уряді жартома називали Брежнєвим за манеру піднесено говорити про власну персону, та міністра фінансів Ігоря Уманського.
При тому, що самі вони не мали наміру йти.
“Ємець був надто конфліктний. Він вимагав надзвичайного стану, щоб мати більше повноважень. Він так і казав: мені треба більше повноважень, щоб вибудувати вертикаль. Від нього всі втомилися“, – розповідав УП один з членів уряду.
Стосовно Уманського ситуація неоднозначна.
“Він взагалі якось дивно поводився. На КМУ був на своїй хвилі. Не погоджував купу важливих документів. На переговорах з МВФ погрожував їм дефолтом. А ще по суті вбив спрощену процедуру закупівель, яку ми проголосували окремим законом”, – обурюється один зі “слуг”.
Уманському у “Слузі народу” приписують і жорсткий проект скорочення витрат бюджету, де вирізали фінансування на всі гуманітарні сфери і спорт, але не зчепили органи влади і МВС.
Співбесіди з новими кандидатами традиційно проводили прем’єр Шмигаль, голова ОПУ Андрій Єрмак, перший помічник президента Сергій Шефір та президент Володимир Зеленський.
Так, на міністра фінансів вони обрали Сергій Марченка, який раніше працював заступником міністра фінансів, та заступником керівника Адміністрації президента часів Порошенка.
“Ми всі добре Сергія знаємо і зараз не одна людина рекомендувала його прем’єру. Не було такого, щоб хтось один привів його за руку. Марченка і раніше хотіли в уряд – Гончарук хотів його взяти міністром соцполітики, але зорі тоді не зійшлися”, – говорить високопоставлений співрозмовник на Банковій.
“Марченко з’явився біля Зеленського разом з Данилюком, коли той ще був членом команди. Його кілька разів пропонували на заступника Маркаровій, але не склалось”, – додає співрозмовник в Мінфіні.
Замість Іллі Ємця на міністра охорони здоров’я на Банковій обрали Максима Степанова.
Він був одним із головних кандидатів на цю посаду ще під час формування уряду Гончарука. Тоді його появу пов’язували із двома людьми, з якими у Степанова добрі стосунки: главою МВС Арсеном Аваковим і добрим знайомим Зеленського Ігорем Палицею. Останній одночасно і бізнес-партнер Ігоря Коломойського і кум Степанова.
“Степанов ще з літа був два рази на співбесіді у Зеленського. Але в мирний час ставлять тих, хто може виконувати інші завдання”, – розповідає співрозмовник з оточення нового міністра.
Степанов за освітою хірург, але лікарем ніколи не був. Займався в різні роки то газом, то державною роботою. Останнє гучне місце роботи Степанова – Одеська ОДА, де він замінив Міхеїла Саакашвілі.
Під час виборчої кампанії Петро Порошенко мав сварку зі Степановим в прямому ефірі 1+1, бо губернатор відмовився виконувати соціальну програму, яку можна було розцінити як непрямий підкуп виборців з боку експрезидента.
Була ще третя кандидатура в Кабмін, яку погодили в Офісі – це Ольга Буславець, вона мала стати міністром енергетики та екології.
Раніше Буславець працювала гендиректором Директорату енергетичних ринків міністерства енергетики та навколишнього середовища.
За даними УП, колишній міністр енергетики Оржель в закритих депутатських чатах обурювався, що звільнив Буславець за пряму роботу на ДТЕК олігарха Ріната Ахметова.
Чиновниця і справді у жовтні 2019 року була одним із розробників проекту постанови Кабміну, якою пропонувалося надати ТОВ “ДТЕК Східенерго”, що перебуває в орбіті Ріната Ахметова, знижку на купівлю газу в НАК “Нафтогаз”.
Усіх трьох кандидатів привели напередодні на зустріч з главами фракцій, представили “Слузі народу” і мали призначити на позачерговому засіданні Ради в понеділок.
Це мало бути простою формальністю, але стало увертюрою до великого публічного провалу.
В понеділок на другому з трьох позачергових засідань Рада провалила голосування за призначення: за Марченка знайшли 223 голоси, за Степанова – 217.
І хоч нестача була незначною, але важливо було інше – “Слуга народу” виявилась нездатною самостійно проголосувати за будь-що.
Монобільшість як явище політичного життя офіційно пішла в небуття.
“За” Марченка натиснули кнопку лише 183 “слуги” із 248-ми, “за” Степанова – 182.
Кандидатуру Буславець взагалі зняли з розгляду. Зеленський написав окремий лист, щоб її не розглядали. Причина усе та ж – не було голосів.
“Наші депутати давали максимум 170 голосів. Буславець не дотягнула б і до 200 голосів. Її надто сильно просовували всі канали ДТЕК. Насторожило те, що вона асоціюється з Ахметовим“, – пояснюють УП джерела в енергетичному комітеті.
Попередніх міністрів звільнили, а нових не призначили. Після закриття позачергового засідання Україна в розпал епідемії опинилась без ключового міністра охорони здоров’я та надважливого міністра фінансів.
Після цього провалу керівництво фракції підтиснуло своїх депутатів, Давід Арахамія поговорив з групою “Довіра”, Андрій Єрмак переговорив з ОПЗЖ, і міністрів таки призначили.
Але політика – це не кіно, де можна вирізати провальні дублі, і лишити лише вдалі.
Особливо, коли за твоїми провалами стоять такі люди як Ігор Коломойський.
Зеленський проти Коломойського, або 267 на 67
Станом на 16 годину 30 березня президент Зеленський програвав, як кажуть, в одні ворота.
Відбулися два запланованих позачергових засідання Ради, де президентську політсилу показово принижували.
Замість домовлених трьох нових міністрів і зміненого бюджету, Зеленський мав три порожніх крісла поруч зі Шмигалем та діру замість стабілізаційного фонду.
Не дивно, що перед третім за день позачерговим засіданням Ради Володимир Зеленський кинув усі справи і примчав у парламент.
У нього не було вибору – окрім кадрів і бюджету, депутати мали проголосувати законопроект про банки, так званий “антиколомойський” закон, і багатостраждальну земельну реформу.
Обидва питання були критичні для влади, щоб отримати програму підтримки МВФ. Обидва ці питання так само критичні і для Коломойського, якому “зовнішнє управління” заважає повернути контроль над націоналізованим “ПриватБанком”.
Медіа і публічні “говорящі голови” Коломойського активно просували ідею відмови від роботи з МВФ, переконували, що суверенний дефолт краще ніж зовнішнє управління.
Стовідсоткових 226 ні на “антиколомойський” закон, ні на землю голосів не було. Наскільки хиткою була ситуація можна судити з того, що Зеленський приїхав без підготовки, навіть не заготувавши класичної промови.
“У мене теж багато запитань до цієї ситуації. Дуже багато. Я вас дуже прошу підтримати ці законопроєкти. Вони важливі для українського народу“, – втомлено звертався до парламентарів президент. Він навіть зняв захисну маску, пояснюючи, як Україні зараз неймовірно важливо отримати транш МВФ.
Схвильованість Зеленського була зрозумілою.
Кілька днів поспіль комітет фінансової, податкової та митної політики ніяк не міг зібрати кворум, аби розглянути “антиколомойський” законопроект.
У цьому комітеті дуже доречно значиться заступником глави Олександр Дубінський, а секретарем – Ігор Палиця. Не чужі Коломойському люди.
Комітет зумів зібратись і затвердити “банківський” законопроект лише за годину до початку засідання 30 березня.
До цього декілька депутатів “Слуги народу” отримували погрози від невідомого адресата не голосувати законопроект про банки.
“Привіт, Слуга народу. Хочу дати тобі пораду. Я тобі не раджу голосувати за закон, який забороняє повернення банків. Якщо у тебе є трохи мізків, то ти вже розумієш, що Зеленський клоун, і його ніхто не боїться вже. Влади немає…
А якщо ти проголосуєш за цей закон, ти станеш на все життя ворогом Коломойського. Влади змінюються, а Коломойський буде завжди, запам’ятайте це. Вас буде Коломойський наздоганяти все життя. Він Вам життя не дасть. Зеленський пару років і піде, а Вам жити в цій країні“, – йшлося в повідомленні, яке УП переслали кілька депутатів “СН”.
Анонімними Telegram-каналами та соцмережами різних навколополітичних блогерів урсувала інформація, про те, що за відмову голосувати за “антиколомойський” закон депутатам пропонують доволі суттєві суми грошей.
Крім цього у сесійній залі було мінімум дві фракції, які мали стати публічним рупором проти ухвалення закону – “Батьківщина”, чию лідерку з Коломойським пов’язує дружба і не лише, та група “За майбутнє”, яку в Раді ще називають “групою Коломойського-Авакова”.
Спрогнозувати точну цифру на табло парламенту було вкрай складно. Ситуація була хитка. Підтримати Зеленського у боротьбі проти Коломойського взялись і несподівані союзники – Петро Порошенко і його ЄС.
Володимир Олександрович чи не вперше слухав виступ свого попередника спокійно і навіть інколи киваючи головою. Та і “Слуги”, які зазвичай досить бурхливо реагують на виступи Порошенка, цього разу поводились досить стримано.
Лише Юлія Тимошенко, стоячи неподалік від трибуни в очікуванні своєї черги на виступ, нервово закочувала очі. Вона мала гарячу промову про “зовнішнє управління” і неконституційність “антиколомойського закону”.
Але промова не спрацювала. Перед обличчям свого лідера “слуги” спромоглися дати 200 голосів “за” перше читання. Решту 67 підкинули ЄС, “Голос” і група “Довіра”, яка в основному складається і мажоритарників, котрих не взяли в “За майбутнє”.
Мотивація “малих” фракцй очевидна.
По-перше, і “Голос” і ЄС не могли собі дозволити не проголосувати за речі, які самі місяцями вимагали. Уявити собі, наприклад, що Порошенко не голосує за “антиколомойський” закон, саме по собі складно.
По-друге, обидві фракції, чи не вперше чули під час підготовки законів. Їхні правки приймались, їхні пропозиції реалізовували.
По-третє, обидва МВФівських закони гаряче підтримували західні партнери, до думки яких чутливі і “Голос” і ЄС.
Показник друзів Ігоря Валерійовича теж вражає.
Прогнозовано не голосували колишній гендиректор 1+1 Олександр Ткаченко, який вийняв картку, одіозні блогери Максим Бужанський та Олександр Куницький – не голосували, а Олександр Дубінський та Ольга Василевська-Смаглюк – утрималися.
Фракції ОПЗЖ та “Батьківщина” не дали жодного голосу за цей законопроект. А Юлія Тимошенко особисто натисла червону кнопку “проти”.
Майже всієї групи “За майбутнє” не було в залі. У них є серйозне виправдання – кілька депутатів на ізоляції або уже госпіталізовані з коронавірусом.
Натиснули кнопки “проти” і “утримався”, чи просто витягнули картку 67 депутатів. 267 проголосували “за”.
Після цього тріумфу депутати, які боялись збиратися на засідання через коронавірус, на довгі години зав’язли у правках до земельної реформи, щоб глибоко після опівночі закінчити цю епопею 259 голосами.
***
Закони 30-31 березня можна вважати подарунком президенту на річницю першого туру.
Але ці, доволі значні, перемоги Зеленського навряд чи принесуть йому втіху. Адже багато в чому вони є піровими.
Проявилися дві катастрофічні для чинного президента речі.
По-перше, його фракція, яка ще недавно динамічно працювала у турборежимі, тепер все більше стає схожа на футбольний клуб “Барселона”: якщо на полі є Мессі – це команда, але як тільки головна зірка опиняється поза полем, гра команди одразу дає збої.
По-друге, історичного досягнення Зеленського у вигляді монобільшості в Раді більше немає. Це доконаний факт, який слід прийняти.
І з цього факту слідує логічне запитання: в якому форматі працювати далі? Чи можна формалізувати свою коаліцію? Кого обрати: “Голос” і ЄС, чи ОПЗЖ?
Чи, все-таки, дострокові вибори?