У п’ятницю, 12 травня 2023 року, в єпархіальному храмі прп. Амфілохія Почаївського в Ужгороді під головуванням єпископа Ужгородського і Закарпатського Варсонофія відбулися збори духовенства Закарпатської єпархії ПЦУ. Серед іншого обговорювали й питання календарної реформи Церкви й зокрема перехід на новоюліанський календар, тобто новий стиль. Як зазначено на сайті єпархії, реформа сприйнялась парафіянами позитивно. Але, крім реформи календарної, має відбуватися й реформа самої Церкви, і самого сприйняття релігії в суспільстві з огляду на російську агресію. Чи спостерігаються такі зміни на Закарпатті? Чи бачать їх громади? І якою має бути роль Церкви в житті нової України – розмова з єпископом Варсонофієм.
«Наша кров, яка довго спала, прокинулась і зараз так бурлить, немов Чорна Тиса»
Давайте почнемо з актуального: війна та участь у ній Православної Церкви України загалом та Закарпатської єпархії зокрема. Чи допомагаєте Ви військовим і тим людям, котрі внаслідок збройної агресії росії перемістилися до нас?
З початком війни росії проти України, яка розпочалась в 2014 році, Православна церква України, а тоді ще Українська православна церква Київського патріархату, активно включилась у боротьбу за незалежність нашої держави та підтримку Українського війська капеланським служінням та наданням великої кількості гуманітарної допомоги.
Загалом хочу відзначити, що інститут капеланства, в принципі, розпочався власне з Київського патріархату, де були підготовлені, на мою думку, одні з найкращих військових священиків, які до цього дня працюють, офіційно є капеланами Збройних сил України. Сьогодні ця духовна підтримка потрібна нашому війську, бо молитва, живе спілкування, близькість до Церкви та можливість звершити всі Таїнства на полі бою сильно впливає на емоційний стан наших військовослужбовців, це їх підтримує. Воїни розуміють, що вони не одні, вони не залишені, і ми завжди поряд з ними.
Знаю, що допомагаєте багатьом, хто рятував своє життя від російської армії…
Так, постійно стараємося допомагати вимушено переміщеним особам і особам, які втратили своє житло внаслідок агресії росії. З 24 лютого минулого року з Божою допомогою і завдяки нашим закордонним партнерам ми змогли передати близько 200 000 кг харчів у східній регіони України, крім того роздали у Закарпатті для ВПО близько 4 тисяч кілограмів продуктів харчування, побутової хімії, засобів індивідуальної гігієни тощо. Ось тут, біля цього невеличкого храму (єпархіального храму прп. Амфілохія Почаївського м. Ужгород), в якому ми зараз з вами спілкуємося, збиралися тисячі людей, які дійсно потребували допомоги, і я пишаюсь тим, що Православна церква України , зокрема наша, Закарпатська єпархія, змогла бодай трішки їм у цьому допомогти.
Відверто кажучи, боляче дивитись на людей, які були вимушені покинути все – роботу, житло, близьких і рятуватися від агресії росії. Це молоді люди, літні, сім’ї з дітьми приходили до нас, нерідко вони розказували, що одяг, який є на них, це єдине, що вони встигли взяти з собою, і це справді страшно. Це величезна біда!
Росія принесла в Україну страждання, вбивства мирних жителів, руйнування, вона забрала в людей всі можливості, в тому числі право на життя у вільній країні, тому Церква сьогодні повинна, як ніколи, бути з народом.
Православна Церква України сьогодні повинна зламати кліше, встановлені російською церквою, що віряни це раби, які повинні в повній покорі слухатись тільки « канонічних батюшок» й служити їм. Це неправда, забудьтеся про це, цього ніколи не має бути, бо насправді Церква має йти в народ і служите людям! Бо й Ісус Христос, який заснував цю церкву, прийшовши в цей світ – служив людям!
Я говорю про це постійно і бачу розуміння та відгуки: як наслідок, у цей складний час наша єпархія, яка не є найбільшою у Закарпатті, спромоглася організувати допомогу не меншу, ніж надали її інші « великі» єпархії.
У перші дні повномасштабного вторгнення росії ми опублікували оголошення про потреби військових та ВПО, і численні віряни приходили в наші храми, приносили все, що могли, допомагали нашим захисникам, плели захисні маскувальні сітки, навіть робили протитанкові їжаки – наші храми на початку війни стали своєрідними хабами де роздавалась гуманітарна допомога всім потребуючим. Протягом тижня до нас приносили гуманітарну допомогу, ми формували вантажі, та передавали на фронт, а в неділю проводили богослужіння… З понеділка формували нові запити, допомагали тим, хто цієї допомоги потребував . Пишаюсь згуртованістю вірян, нашого духовенства, які допомагали і допомагають далі військовим та ВПО, пишаюсь нашими капеланами, пишають нашим воїнством, усі разом ми наближаємо Перемогу України!
Ви почали говорити про дуже важливу річ – зміну принципів служіння, зміну пріоритетів у самій Церкві, і ми справді розуміємо, що наразі вже мало тільки того, щоб проводити обряди чи святкові богослужіння – зміни повинні бути фундаментальними. І кому, як не такій молодій церкві, як ваша, втілювати їх?
Якщо говорити про вік, то історія нашої Церкви насправді сягає часів Київської митрополії (Київська митрополія – східно-православна митрополія з центром у м. Київ, що перебувала у складі Вселенського патріархату Константинополя після утворення в 988 році в результаті хрещення Руси Володимиром Святославичем до 6 січня 2019 року, коли нею був отриманий Томос про автокефалію. – Авт.), ми є її послідовниками і нащадками. А ось щодо віку служителів, то справді, у нас велика кількість молодих енергійних єпископів та священиків, які щодня ламають стереотипи, нав’язані російськими архієреями. Ось раніше говорили, що до архієрея можна підійти тільки через аудієнцію спершу до 12 помічників, через 17 телефонів і т. д., його іноді можна було побачити біля храму, як якогось небожителя. В ПЦУ цього просто немає, зараз кожен може підійти до свого правлячого архієрея, кожен знає його номер телефону, може звернутися, розповісти про нагальну потребу і отримати пораду чи допомогу.
Ми відкриті до людей, і вони знають це, як знають і те, що ми такі ж, як вони! Наша ціль – служити людям, допомагати, показувати приклад єдності вірянам, бо коли віряни будуть допомагати одне одному, то це і буде найвищий прояв Божих заповідей – Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На цих двох заповідях і тримаються всі закони і Пророки. Тому якщо ми своїм власним прикладом покажемо вірянам, що потрібно допомагати, що потрібно бути об’єднаними навколо нашої незалежності, тоді ми будемо найсильнішою нацією в світі. Якщо ми це зробимо – ми будемо непереможні.
А ми й так непереможні, бо ви ж бачите, як весь світ здивувався, коли агресор на нас напав і думав що він за три дні нас здолає, ми всі вклонимося і скажемо царю-батюшці своє вітальне слово і принесемо коровай. Але ми не схилили голови, ні, навпаки – ми стали плести маскувальні сітки, ми всі – від маленького до великого – почали віддавати все, що стало необхідним для наших ближніх, наших воїнів, стали ділитися харчами, фінансами, житлом, ми почали робити коктейлі Молотова, щоб зустрічати з «подарунками» агресора, ми всі стали єдиним кулаком, єдиним цілим.
Коли до нас прийшли рашисти і захотіли знищити нашу мову, нашу церкву, нашу державу, почали вбивати наших рідних, ґвалтувати жінок, нівечити дітей – ми всі, вся нація прокинулася, наша кров, яка довго спала, прокинулась, і зараз так бурлить, немов Чорна Тиса, її зупинити неможливо, і агресор це побачив, і весь світ це побачив. Зараз українці стали єдиним цілим! Цю перемогу наближаємо тільки ми, бо з нами Бог!
Так, українці зараз навернулися більше до церкви, бо війна – це завжди біда, це завжди втрати, це завжди смерть і сльози, тому ми як Церква поряд, відкриті, щирі і готові завжди допомогти.
«Ми це бачимо: кількість вірян у храмах Православної церкви України збільшилося в сотні разів»
Якщо говорити про таке болісне питання для Закарпаття і загалом для України як Московський патріархат: клешні, якими він десятиліттями тримав і все ще тримає українців, міцні. Чи є в цьому сенсі зрушення?
На Закарпатті зараз діють три єпархії Православної церкви України, відповідно, разом ми складаємо приблизно до 50-60 парафій Православної церкви України.
На жаль, це дуже мала кількість. Чому? Не секрет: попередні представники влади, які колись займали керівні посади на Закарпатті – підтримували «русскій мір» та ідею руського православ’я, не дозволяли розвиватися тоді ще Українській православній церкві Київського патріархату. Нам не виділяли жодних земельних ділянок для будівництва храмів; нам не дозволяли будувати культові споруди; ми роками могли ходити по кабінетах сільських і міських рад для того, аби тільки почати щось робити, хоча представники Московського патріархату будували ті ж таки храми взагалі без документів. Так було…
Проте на сьогодні ми бачимо, що кількість вірян у храмах Православної церкви України збільшилося в сотні разів. Я би сказав навіть так – відсотків на 400, і це досить велика кількість! Цей невеличкий храм ( єпархіальний храм прп. Амфілохія Почаївського м. Ужгород) у Великодню ніч не міг умістити всіх бажаючих, ми приймали вірян із 4.00 години ранку майже до 14.00 години дня, це були тисячі людей, які йшли в наш храм. Люди йшли до нас чи в храми Мукачівської греко-католицької єпархії, шукали інформацію про богослужіння в мережі Інтернет, аби тільки не йти в московські храми. І такою була ситуація по всьому Закарпаттю. Ми бачили навіть по прикладу головного храму російської православної церкви в Ужгороді: якщо роками біля цього Хрестовоздвиженського храму у Великодню ніч люди стояли вздовж усього проспекту, то цьогоріч біля неї було заледве чотири сотні вірян.
І люди чудово розуміють: те, що московські священики покупляли українські молитовники і зараз «чолом б’ють» і моляться за українські воїнство, не виправдовує їхні дії в минулому. Звісно, кожному дана можливість виправитись, але є питання: де ви були раніше? Де ви були з 2014-го року, коли росія зі зброєю прийшла на нашу землю?
Де ви були на Об’єднавчому соборі, коли ми і весь Український нарід закликали вас прийти, об’єднатися та створити наймогутнішу Православну церкву в Україні навіть і всьому православному світі?
Де ви були, брати, коли у Верховній Раді всі народні обранці вставали вшановувати воїнів, а ви сиділи, наче сичі.
Де ви були, коли почали привозити перших українських загиблих воїнів, яких ваші представники не пускали до храмів, щоб відспівати? Вибачте, але я не можу назвати священиком тих, хто не дозволяв занести тіло загиблого Героя до храму!
Де ви були, коли ми закликали молитися за воїнство на рідній мові, а ви казали, що вона не благодатна?
Де ви були, зрештою, коли ваш патріарх Кирил благословив російську гвардію вбивати наше воїнство і наш народ? Ви мали всі встати і обуритися! І коли буквально декілька днів тому російський патріарх знову благословив всеросійський молебень «За победу русского воинства в Украине», ДЕ ВИ БУЛИ?
Де ви зараз? Чому ви для народу розказуєте, що ви такі великі українці, а молитись за Кирила, який благословляє вбивати українців?
Чи відчуваєте ви, що закарпатці вже розуміють це?
Є дуже багато запитань, і люди їх розуміють та шукають відповіді. Це вже не 90-ті роки, коли людям можна було сказати, що «ми православні, ми всі єдині», і всі вірили. Сучасне покоління розумне, має доступ до інформації, кожен може прочитати історію Української Православної Церкви, кожен може зайти на сайт російської православної церкви і побачити там представників, наприклад, закарпатських єпархій, того ж самого Митрополита Федора Мамасуєва чи громадянина росії Марка Петровція чи Єпископа Симеона Голубку, вся родина якого сидить біля Гундяєва і керує грошима російської церкви….. Чому ви, браття, мовчите? Чому ви не вийдете з російської православної церкви?
Я завжди кажу: не забувайте, що храми належать не вам, а громаді. І якщо громада схоче піти від руської православної, ви не спините її.
Ми зараз і займаємося тим, що пояснюємо людям їхні права, говоримо, що не архієрей, не священик є вашим власником, а ви, громада, є власником тієї чи іншої культової споруди, тільки ви вирішуєте, де буде знаходитись ця культова споруда і хто у ній служитиме.
Доносимо громадам інформацію про те, які насправді відмінності між нашими церквами. Говоримо про те, що в Православній церкві України все те ж саме що і в інших Православних Церквах світу, що молитись можна на будь-якій мові – румунській, українській чи старослов’янській – ми не забороняємо нічого! Ми тільки не поминаємо Кирила, а поминаємо Блаженнійшого предстоятеля Митрополита Єпіфанія.
Треба розуміти, що Кирило, сам себе позбавив священичого сану, благословивши вбивати християн, сам порушивши апостольські правила, які чітко говорять про те, що якщо єпископ, пресвітер хоч вдарить мирянина, нехай такий буде позбавлений сану. Усі ми знаємо, що Ісус Христос, якого вбивали, молився за своїх убивць. А коли ти – людина, яка називає себе предстоятелем однієї з найбільших православних церков світу – благословляєш убивати християн, то ти не вартий нічого!
На вашу думку, що зважає російській церкві в Україні сісти за один стіл переговорів, повернутися лицем до свого народу?
Напевно гордість, а там, де гордість, там немає благодаті Святого Духа, «тому що по тому знають, що ви є мої учні, як казав Христос, що любов буде між вами». Де та любов від них?
Чи звертаються громади до вас із бажанням перейти в Православну церкву України?
Представники низки громад постійно з нами у живому спілкуванні. Наразі маємо активний діалог приблизно з 15-ма релігійними громадами, які в роздумах щодо початку такого процесу. Розумієте, на Закарпатті ніхто не хоче бути початком, усі чекають, хто першим зробить цей крок.
І якщо таке бажання виявляє громада, то священник як пастир повинен слідувати за нею, бо якщо пастир добрий, значить іде туди, де його паства. Пастир не має права залишити свою громаду, втекти, як зараз робить чимало священиків Московського патріархату, полишаючи свої громади.
Бажання громади – це одне, але все одно має бути й рішення місцевого самоврядування. Чи з цього боку є підтримка для ПЦУ на Закарпатті?
Потрібно розділяти допомогу від державної влади та органів місцевого самоврядування. На сьогодні органи державної влади – це є виконавці законів України, які не можуть не реєструвати волевиявлення громади, тобто реєстрація під час переходів в нас проходить ідеально, всі виконуються закони, немає такого, щоб нам перешкоджали.
Але якщо взяти до уваги органи місцевого самоврядування – територіальні громади – то є деякі старости, голови які чітко підтримують Московський патріархат і протидіють підтримці та діяльності Православної церкви України. Є такі, я не буду їм давати поки що розголосу, але прийде час, буде нагода, коли буде оприлюднена інформація щодо такої діяльності, розкажемо, хто і чим займається, як забороняє розвиток Православної церкви України і тим самим підтримує агресора.
Вочевидь, є ця інформація і в СБУ?
Впевнений, що в СБУ вона теж є.
На завершення скажіть кілька слів про подію, що сталася кілька днів тому – про перехід на юліанський календар. Що ознаменує це для ваших вірян?
Так, власне у минулий четвер відбулося засідання архієрейського собору за наслідками священного синоду, під час якого з-поміж інших питань розглянули питання календарної реформи, яке активно обговорюємо впродовж тривалого часу.
Вважаю, що в Україні вже прийшов для цього час, ми повинні відкинути все російське, і в тому числі календар.
Чому я кажу «все російське» в такому контексті? Тому, що 10 із 15 помісних православних церков світу якраз святкують Різдво і інші свята за новоюліанським календарем, який ми зараз теж хочемо впровадити у Православній церкві України. І власне в четвер на засіданні архієрейського собору це питання обговорювали після узгодження з громадами.
Хочу відзначити, що при обговоренні в парафіях питання підтримки нової календарної реформ, близько 90% парафіян висловилися на її підтримку.
Звичайно, цей перехід потребуватиме трішки часу для того, щоб звикнути, але звикнемо. Ми повинні це зробити. якщо ми повертаємося до витоків нашого православ’я, а витоки ці – від Константинополя.
І повірте: з часом уся Україна перейде на календар, за яким живе весь цивілізований православний світ.
Насамкінець, Ваші побажання для вірників Закарпаття.
Найголовніше побажання – вірити в перемогу України, робити все можливе для цього! Я більш ніж переконаний, що все російське буде знищене, все те, що нам роками нав’язували, буде знівельоване, правда ствердиться, бо правда – це Бог, а ніщо на світі не переможе Бога.