Де і як жив геніальний митець Йосип Бокшай? Історії втраченого Ужгорода!

Ім’я художника Йосипа Бокшая відоме в Ужгороді всім, та чи знаєте ви, де в місті він проживав? Впевнені, що більшість читачів почнуть згадувати: в пам’яті вирине і бюст художника на будівлі Художнього музею, і пам’ятник в альпінарії, і меморіальна дошка на будівлі колишнього Художньо-промислового училища на вулиці Капітульній, де він викладав у радянські роки, а от вигляд будинку Бокшая у своїй пам’яті знайдуть одиниці. А шкода, бо будівля ця є дуже красивою – недарма ж відомий художник сам працював на ескізом її фасаду.  

Нині у будинку Йосипа Бокшая проживає вже четверте покоління його великої родини. Сама же вілла художника знаходиться на вулиці Бокшая, яку в радянські часи називали Місячною. Територія ця в районі старої пожежної частини та вулиці Шумної взагалі має дуже цікаву історію. На старих картах Ужгорода добре видно, що на місці нинішніх вулиць Павловича, Базиловича, Герца та Бокшая колись розміщувалося військове містечко з великим квадратним плацом посередині. В народі це місце називали касарнями Франца Йосифа, писав про них у своїй праці “Прошлое Ужгорода” і відомий краєзнавець Петро Сова. “Размѣщеніе войска въ Ужгородѣ было и осталось неудовлетворительнымъ, что причиняло и причиняетъ немало хлопотъ городской управѣ… Городу (у 1883 році – прим. авт.)  грозила опасность, что полкъ будетъ переведенъ въ другое мѣсто. Ввиду этого городъ принужденъ былъ приступить къ постройкѣ казармъ. Для этой цѣли городомъ куплены были у казны за 12.000 златовокъ (гульденовъ) обширные участки между улицами Шумной (Zúgó) и Гонведской (нынѣ Добрянскаго). Ha постройку израсходовано было нѣсколько сотъ тысячъ златовокъ (флореновъ). Казармы эти, состоявшія изъ цѣлаго ряда примитивныхъ низкихъ зданій, построены были въ формѣ громаднаго четыреугольника, съ обширнымъ, недавно застроеннымъ, дворомъ-площадью посерединѣ.

Однако, новопостроенныя казармы, названныя именемъ Франца Іосифа, оказались въ высшей степени нездоровыми и непригодными… Немного позже, рядомъ съ этими казармами, вдоль улицы Гуменнои (Csür ucca) была на участкѣ, полученномъ отъ казны въ вѣчный наемъ (emphytheusis), построена Гонведская казарма, въ которой помѣщенъ былъ гонведскій (такъ назывались венгерскіе полки съ мадьярскимъ команднымъ языкомъ) пѣхотный полкъ № 11. Казарма эта по своему внѣшнему виду и непригодности ничуть не уступала казармамъ имени Франца Іосифа. Обѣ казармы являются устрашающимъ примѣромъ негоднаго строительства.

Ввиду непригодности новопостроенныхъ казармъ, скоро пришлось помышлять о постройкѣ новыхъ. Однако городъ, затратившій на постройку по тогдашнему времени весьма значительныя средства, почти 500.000 флореновъ, уже не могъ рѣшиться на новые крупные расходы. Ha выручку городу пришелъ комитатъ, построившій новыя модерныя казармы на ул. Доманинской (нынѣ казармы имени Добрянскаго), куда войско перешло въ 1902 году (йдеться про військове містечко на сучасній вулиці Другетів – авт.). Часть казармъ, оставшихся пустыми, была использована для нуждъ пожарной станціи, часть (уголъ ул. Другета и Шумной) подарена была городомъ въ 1904 году государству, для института глухонѣмыхъ, a оставшаяся часть была раздѣлена на 30 участковъ и въ 1906 году продана съ торговъ. Оть этой продажи выручено было всего 146.743 коронъ австрійскихъ”, – йдеться у книзі Петра Сови.

Коли наступного разу ви будете проходити чи проїздити вулицею Другетів, зверніть увагу на довгу одноповерхову будівлю, яка тягнеться до кута з вулицею Шумною і продовжується нею далі. Ось це і є залишки старих казарм Франца Йосифа, побудованих колись у вигляді великого чотирикутника частково на березі Малого Ужа по сусідству з Моргіт сігетом – островом Маргарити. А територію, яка залишилася в центрі цього чотирикутника, як уже було сказано вище, у 1906 році розділили на 30 ділянок і продали з аукціону.

Йосип Бокшай не був одним із тих, хто у 1906 році викупив там ділянку. У ті роки він, мабуть, ще взагалі не думав, що житиме в Ужгороді, бо лише навчався у Мукачівській гімназії й готувався до вступу до Будапештського королівського художнього інституту. До Ужгорода він приїхав значно пізніше – після навчання у Будапешті, важких боїв Першої світової війни та трирічного російського полону. Власне, з полону молодий Йосип Бокшай спершу потрапив у Прагу, звідти – у село Лохово на Мукачівщині, де служив парохом його батько, а тоді вже, у 1919-му, як професор, був прийнятий на роботу викладачем малювання та геометричного рисунку до Ужгородської гімназії.

Де він проживав у ті роки – нащадкам не відомо. Як розповів нам онук художника, директор Художнього музею ім. Бокшая Франциск Ерфан, нащадки знають лише, що харчуватися молодий професор приходив до своєї майбутньої тещі, котра проживала біля замку та за оплату готувала обіди для вчителів, священиків і семінаристів. Саме так Йосип Бокшай познайомився із середньою дочкою в сім’ї Арвої – Маргаритою, котра у 1924 році стала його дружиною.

Спершу подружжя проживало в одному з будинків на нинішній площі Корятовича, а 4 липня 1925-го року придбало власний дім на тодішній вулиці Павловича. В архіві КП “АПБ” (колишнє БТІ) є дані про те, що у 1925 році на новопридбаній ділянці землі почалося зведення будинку, але нащадки Йосипа Бокшая чули про те, що професор із дружиною придбали ділянку, на якій уже стояв будинок, який просто вирішили перебудувати. Йосип Бокшай сам намалював попередній проект будинку та ескіз фасаду. Виконавцем робіт став місцевий архітектор Бейла Фодор, котрий за 80 тисяч Кч. звів для художника будинок на 4 кімнати із кухнею та купальнею. Він був готовий у 1926 році і став справжньою окрасою цього тихого району.  

“Чому саме колишні касарні обрав для місця проживання Йосип Бокшай?”, – можуть здивовано спитати нинішні жителі Ужгорода, знаючи, що зараз цей райончик не відзначається ошатністю, захаращений гаражами, кущами і виглядає, як сільські вулиці без нормального дорожнього покриття. Але у 20-30-х роках минулого століття це був тихий, зелений, перспективний район, який мав зручне розташування – знаходився близько до гімназії й центру міста. Вже тоді вулиці там були вимощені, був прокладений водогін та каналізація, а будинки собі зводили здебільшого містяни відомі, можна сказати, така собі еліта міста.

У списку виборців за 1937 рік значиться, що Йосип та Маргарита Бокшаї проживали на вулиці Павловича, 7. Цікаво, що разом із ними також жила кухарка Павлейова Юлія. Прислуга у Бокшаїв справді була: одна жінка, як правило, допомагала на кухні (для неї в будинку відвели невеличку кімнату, хоча вона не завжди залишалася ночувати), був також і помічник-чоловік, котрий розпалював у будинку печі та іноді виконував іншу господарську роботу. Побутовим справами Йосип Бокшай не займався, він багато працював, подорожував, виконував у ті роки чимало замовлень від греко-католицької єпархії. Тож будинок, хатні справи та догляд за трьома дітьми повністю лежали на плечах його молодої дружини Маргарити та її помічників.

До слова, будинок від самого початку був спроектований так, що із передньої невеличкої веранди можна було одразу піднятися на другий поверх, у майстерню Йосипа Бокшая. То була не дуже велика, але затишна кімната з верхнім освітленням і каміном. У 1937-му році художник вирішив розширити свій будинок, тож його частково перебудували знову. Нині рідні припускають, що у ці роботи Йосип Бокшай вкладав гроші, зароблені від співпраці з Мукачівською греко-католицькою єпархією, адже саме 30-ті роки стали для нього найплодовитішими у створенні сакрального живопису, тоді він розписав чимало церков і каплиць як у Підкарпатській Русі, так і за її межами.Майстерня Йосипа Бокшая. Художник сидить у своєму улюбленому плетеному кріслі

На першому поверсі до старої будівлі родинного дому робітники добудували простору кухню, ванну кімнату, комірчину, а над усім цим на другому поверсі звели нову простору майстерню з великим вікнами. Тепер майстерня Йосипа Бокшая складалася з двох приміщень: “старої” кімнати, яка стала вітальнею, і нової – дуже світлої та просторої зали. По-суті, це не була класична майстерня з розлитою на підлозі фарбою. Це було ательє, в якому художник зустрічався з замовниками, показував свої роботи, доробляв те, що зазвичай не встигав завершити, працюючи на природі. Бокшай мав задум розмалювати там стелю і стіни, і навіть почав це робити, та завершити через велику завантаженість не встиг.

Зайшовши у вітальню, гостя зустрічала затишна і тепла обстановка. Тут стояв диван, у холодну пору року потріскували дрова в каміні, під стіною обов’язково стояла якась велика презентаційна робота, як правило, на релігійну тематику. Через широкі двері можна було одразу увійти до нової майстерні, яка вражала, перш за все, величезною кількістю робіт, які акуратно висіли, стояли і лежали повсюди. Тут не панував творчий хаос, все було охайно і презентабельно.

Власне, і весь дім Йосипа Бокшая був презентабельно-ошатним. Він не будував його для світських гулянок, тут не проводилися гучні бали і святкування. Єпархіальний художник і поважний професор Бокшай не міг собі дозволити таких пустощів. Звісно, друзі та родичі до Бокшаїв заходили, але їхній дім був, перш за все, родинним. Все у ньому дихало простим домашнім затишком. У садку росли дуже красиві троянди та півонії, які любив малювати художник, на старій веранді стояло його улюблене плетене крісло, у якому він любив неспішно покурити свою легендарну люльку. Перший поверх був завжди галасливий, там смачно пахло, бігали діти, вирувало сімейне життя. А другий поверх належав лише одній людині, був особистим інтимним простором Йосипа Бокшая, де ніхто не смів його турбувати.1957 рік. Подружжя Бокшаїв стоїть на сходах свого будинку

Перші роки після Другої світової війни були для Бокшаїв дуже важкими. Навіть їхній дім відчував це, перестала бути затишною і майстерня художника, яку він не мав чим обігріти. У приміщеннях було так холодно, що Йосип Бокшай просто не міг там працювати. Але загалом скаржитися не було на що, на відміну від багатьох сімей, чиї будинки тоді просто відбирали, чи підселяли чужих людей, Бокшаїв ця доля оминула. Згодом справи налагодилися, до Йосипа Бокшая прийшло всесоюзне визнання і майстерня його знову сповнилася життям.

Як відомо, помер художник у 1975 році. Коли ж через вісім років не стало його дружини Маргарити, дітям Йосипа Бокшая, котрі залишилися проживати у цьому будинку, запропонували перетворити його на будинок-музей. Рішення у цьому питанні було за сином Йосипа Бокшая – Йосипом Бокшаєм-молодшим, але він довго вагався. Оскільки діло було в середині 80-х, коли радянська система вже починала поволі розвалюватися, Йосип Бокшай-молодший не був упевнений у тому, чи правильно буде перетворити сімейний будинок на музей. Коли родина ж таки дала згоду, було пізно – обласна влада вже сама не хотіла брати на себе таких зобов’язань.

Так будинок залишився у власності родини, члени якої проживають там і досі. Архітектурно досконалий, із цікавими рельєфами і складним дахом, він є і надзвичайно складним у плані реставрації. Нині родина дуже хоче відновити його, використовуючи зображення на старих фотографіях, аби будинок відомого художника знову став окрасою вулиці, названої його іменем.            

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”