Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ужгород став прихистком численним переселенцям із зон активних бойових дій.
Із перших днів війни, разом зі Львовом та іншими західними містами й селами країни, в ньому організували допомогу евакуйованим людям.
Волонтери досі продовжують дбати про поселення, харчування, пошуки ліків, одягу тощо.
За підрахунками Ради безпеки ООН, внутрішньо переміщеними особами стали вже 6,5 млн українців.
Майже 220 тис із них перебувають на Закарпатті, йдеться у звіті Закарпатської ОВА.
В Ужгороді за різними підрахунками цифра складає майже третину населення міста – фіксують від 20 до 30 тис переселенців.
Я теж стала переселенкою через війну.
У пошуках безпеки виїхала з Києва 25 лютого одним з евакуаційних потягів і наразі проживаю в Ужгороді з місцевою сім’єю, які мене прихистили.
Далі моя історія.
 |
| Тетяна Редько |
На милицях в укриття
Коли вранці 24 лютого мешканці столиці прокинулись від вибухів, я їх не чула.
Мене розбудило повідомлення мами з Сумської області. Вона написала, що в безпеці, щоб я залишалася вдома та набрала побільше питної води на випадок відключення.
Довго новини перебирати не довелось, щоб дізнатись, що Росія почала бомбити Україну, зокрема і Київ.
Великого здивування у мене не було, адже до вторгнення готувалась ще з грудня, після перших інформаційних вкидів у медіа щодо ймовірного нападу. Тоді ж почала складати тривожну валізку.
Вода, медикаменти та їжа у мене теж були на перший час. Єдине чого не встигла – зняти готівку та перевірити укриття поруч за вказаними адресами на мапі. Відтак після переписки з друзями та рідними, вийшла на вулицю у пошуках банкоматів без черг та найближчого прихистку.
На вулиці лише черги в магазини, аптеки та банки говорили, що щось не так.
Мій сусід з першого поверху, у якого запитувала, чи перевіряв він найближче укриття, тільки розсміявся, сказавши, щоб я не хвилювалась, війни не буде. Мабуть, тоді багато хто сподівався – все обійдеться.
Під час першої повітряної тривоги в Києві, яка почалась о 16 годині, перекинула свою тривожну валізку через плече, взяла милиці та наскільки могла швидко пішла в знайдене укриття.
Після операції на суглобі пересувалась на милицях уже півроку й почувала себе більш-менш досвідченим пішоходом, але страх, що не встигну дістатись до укриття не покидав ні на секунду.
В укритті пробула до 10 години ранку. Це було бомбосховище медичного коледжу на 5 невеликих кімнат.
Подекуди стояли стільці та лавки, лежала фанера, на яку люди клали каремати та спали.
Вкласти найперше намагались дітей та жінок, адже таких місць було небагато.
Люди то приходили, то йшли, перечекавши якийсь час небезпеку бомбардувань. Я, вмостившись на стільці, вирішила залишитись до ранку, бо на милицях багато не набігаєшся.
Заснути у ту ніч в укритті мало хто зміг. Час від часу лунали вибухи, особливо, коли напали на Гостомель.
Кому вдалось зловити мережу, скролив стрічку новин та переповідав решті.
Їжу майже ніхто не діставав, було не до неї.
На ніч укриття стало заповнене повністю – близько 50 чоловік, якщо не більше. Було страшенно душно, але більш-менш тепло, ніхто не жалівся.
На ранок дуже боліла спина, змерзли ноги та голова, постійно хотілося кашляти.
Вода, що брала з собою, закінчилась, і чоловік, який привів свою родину в бомбосховище, збігав додому набрати ще. Було байдуже – з-під крану вона чи фільтрована.
В якийсь момент зрозуміла, що довго жити в укритті не зможу. Стало страшно, що підірву своє здоров’я незворотно.
Близько 20 годин дороги – евакуація двома поїздами
Щоб виїхати з Києва, шукала інформацію серед друзів. Також почала кидати запити у різні групи в соцмережах, де пропонували хоча б якийсь спосіб вибратись зі столиці. Результату не було – дуже багато киян потребували допомоги з транспортом на захід України.
На ранок 25-го ще не знала, що “Укрзалізниця” запустила евакуаційні потяги й можна безкоштовно сісти в будь-який.
А коли дізналась, не наважувалась туди їхати. Боялась, мене затопчуть на платформі, зважаючи на кількість людей, які намагалися покинути місто потягами.
Вирушити на вокзал мене підштовхнув квиток, який неочікувано надіслала подруга. Він був на чуже ім’я до Тернополя. Звісно, ніхто не давав гарантій, що це допоможе мені сісти в потяг. Але тоді наївно думала, що мене пропустять першочергово.
На вокзалі з’явилась завчасно. Викликати таксі проблем не було. Я жила в Солом’янському районі й відносно недалеко від залізниці.
На вокзалі людей було незліченно. Багато іноземців шукали варіанти виїхати. Я чекала на свій потяг, а за 15 хвилин до прибуття його скасували.
Мене накрила паніка. Повертатись назад у бомбосховище не хотіла, перебувати в укритті на вокзалі – теж, уже не залишалось сил навіть стояти, єдине бажання – якнайшвидше покинути Київ.
Ідеально було б поїхати у Львів або Ужгород, думала тоді, але розуміла, що ажіотаж на ці напрямки та принцип посадки в потяг “хто швидше, той і встиг”, залишають мені небагато шансів. До того ж сходи, щоб піднятись та спуститись до колій, ускладнювали рух. Ескалатор на вокзалі не працював.
 |
| Фото: Sodel_Vladyslav/Depositphotos |
З відчаю уже думала їхати назад, але раптом на першу колію стали подавати евакуаційний спецпотяг до Вінниці.
Ним виявився невеликий “Інтерсіті” на пару вагонів, який зазвичай возив пасажирів до аеропорту Бориспіль.
Вирішила ризикнути й сіла в нього. Людей на рейс спочатку було небагато й навіть вдалось зайти одній з перших. Хоча швидко вагон наповнився і стоячими пасажирами.
Їхали до Вінниці на годину довше, ніж зазвичай триває шлях у цьому напрямку – пояснювали мені вінничани, які повертались цим рейсом додому. Я ж у місто їхала вперше.
Минаючи Фастів на горизонті з вікна потяга було видно спалахи від вибухів.
Як тільки вийшла з потяга на Вінницькому вокзалі, почали лунати сирени й знову довелось йти в укриття. Вкотре стало страшно.
Хотілося бігти далі й далі, тільки б від сирен. Після припинення тривоги почала шукати варіанти, як виїхати з Вінниці до Ужгорода, Львова, Тернополя…
Як виявилось, прямих рейсів з Вінниці у західному напрямку не було, лише прохідні. Квитків на жоден не видавали навіть на найближчі дні. У довідковій нічим не могли допомогти.
Єдиний варіант, який бачила на той час, домовлятись з провідником безпосередньо.
На вечір у Вінницю прибув потяг з Києва, який курсував до Ужгорода. Люди з нього майже не виходили, а сісти хотіло чимало. Біля кожного вагону зібрались свої купки. Не брали навіть тих, хто мав квитки на руках – не було місць, навіть у тамбурі вже стояли люди.
Я та пані Оксана, жінка з якою ми заприятелювали на вінницькому вокзалі, підійшли до кількох вагонів, але шансів пробитись не бачили.
Жінка стала пропонувати все більші й більші гроші, щоб мене та її взяли.
У нас обох були посвідки людей з інвалідністю, але вони не допомагали.
Зрештою, після вигідних домовленостей між пані Оксаною та провідником, ми опинились у вагоні. За таку суму можна було близько 5 разів з’їздити з Києва до Ужгорода і повернутись назад.
Спершу три години їхали, стоячи в тамбурі. Коли у Хмельницькому деякі пасажири вийшли, нам дали місця.
Ми були щасливі, що їхали. Потяг рухався повільно. Як сказав провідник, так треба, щоб у разі непередбачуваного гальмування через обстріли, він не зійшов з рейок.
Коли ще пасажири вийшли у Львові, ми з пані Оксаною, навіть змогли лягти поспати.
Жінка їхала до Ужгорода, щоб пройти кордон зі Словаччиною та опинись у рідних у Польщі.
Коли пропонувала їй свою частину грошей, які вона віддала за нас обох, жінка відмовилась.
Завжди буду їй вдячна за той добрий вчинок.
Ужгород – місто, яке нагодувало, дало дім та друзів
В Ужгороді найперше, що зробила – поїла. За 20 годин дороги перекусила печивом – пригостила дівчина у вагоні.
Із собою їжу не встигла захопити, а магазини на вокзалі у Вінниці та поряд були зачинені – працювала комендантська година.
Загалом з собою майже нічого не брала і з речей. Важка сумка була не під силу.
Деякий одяг мені дали хороші люди вже в Ужгороді, інший – згодом купила сама, ще трохи надіслала подруга.
Постільну білизну, полотенце, тощо – забезпечила родина, яка взяла мене жити до себе.
Я потрапила до сім’ї Мелешан через волонтерів, які допомогли знайти житло. Родина залишила заявку, що готова прийняти в себе жінок та дітей.
Як подружжя пояснювало потім, це їхній внесок у перемогу України. За станом здоров’я чоловік не міг воювати, тож вони вирішили бути корисними в такий спосіб.
Роман та Оксана надали житло безкоштовно, навіть відмовились, щоб я заплатила частину за комунальні послуги.
Так я оселилась у дитячій кімнаті їхніх дочок.
Старша вже живе окремо – працює, активно займається волонтерством, молодшу – переселили в іншу кімнату. Їй – 12.
Як і більшість дітей зараз вона навчається дистанційно, дуже хоче знову до школи та щоб повернулись її друзі, які виїхали за кордон через війну.
А ще з нами живе собака Валлі, який всім підіймає настрій і постійно просить щось пожувати.
У новій родині я живу вже понад місяць. До мене ставляться як до своєї, постійно запитують як я, чи не голодна, чи потребую чогось.
Умови проживання хороші й мало чим відрізняються від моєї орендованої квартири в Києві.
Одного разу почула, що до родини звернулись знайомі з Одеської області в пошуках прихистку. Тоді хвилювалась, що мене попросять підшукати інше житло та з’їхати.
Коли запитала про це в них, то відповіли, щоб я про таке навіть не думала. Натомість, допомогли знайти своїм знайомим житло деінде в місті.
Ужгород виявився привітним та добре скоординованим.
Ще на вокзалі поліцейські розказали, як дістатись за потрібною мені адресою до волонтерського центру.
 |
| Фото: Ukrinform/Depositphotos |
Там мене записали, нагодували, за моїм проханням відвезли на обстеження до лікарні.
Здається, що в Ужгороді зараз волонтерять всі.
До місцевих долучаються приїжджі: хтось допомагає на кухні, де готують гарячі обіди для переселенців (треба зареєструватись та отримати талони на харчування), хтось корисний машиною, хтось плете маскувальні сітки, займається арттерапією з дітками.
Є громадські організації, які підтримують внутрішньо переміщених осіб, окремі місцеві, які цікавляться чи не потрібна допомога.
Якось до мене в магазині підійшла жінка, просто спитала звідки я і чи потрібна мені допомога.
Як виявилось, то була засновниця закарпатської громадської жіночої організації “Веста”, яка займається протидією торгівлі людьми.
Наразі вони розширили профіль і допомагають переселенцям.
Зокрема мені оплатили частину ліків, які довелось закуповувати наперед.
Не з першого разу повірила незнайомці в магазині, поставилась з настороженням, але пані Інна виявилась хорошою людиною.
За плетінням сіток познайомилась із Ірою, дівчиною з Чернігівщини.
Вона опинилась в Ужгороді з хлопцем ще до початку бомбардувань – приїхали подивитись місто.
Дівчину бентежило, що зараз мало чим може допомогти і хотіла бути максимально корисною.
Вона стала моїм першим другом у новому місті, а ще допомогла знайти потрібні ліки.
Думаю, мені дуже пощастило, що на моєму шляху трапились усі ті хороші люди. Завжди буду їм вдячна!
Тетяна Редько, спеціально для УП.Життяhttps://life.pravda.com.ua/society/2022/04/10/248177/