Підприємець та меценат Арсен Мелкумян уже рік представляє інтереси громади у депутатському корпусі Ужгородської міської ради. Стратегію побудови соціально відповідального бізнесу Арсен Мелкумян застосовує і у площині розвитку громади. У роботі звертає увагу на найменші деталі і постійно прагне вдосконалення, у тому числі і особистого.

  • Арсене, Ви народилися й росли в Нагірному Карабаху, коли там ішла війна… Що залишилося в пам’яті? Які уроки життя засвоїли ще тоді?

Цінувати те, що маєш. Воду, наприклад. У той час у нас не було ні світла, ні газу. Ми з братом, а нам тоді було по 10—11 років, ходили по воду за 5 км від дому, щоб допомогти матері, – тоді якраз народилися наші сестри-близнючки, тож води треба було більше, ніж зазвичай. Одного разу, коли я вже майже доніс два десятилітрові відра додому, в сусідній будинок влучив снаряд – мене відкинуло ударною хвилею – вода розлилася. Малий, я плакав, тому що треба було вертатися знову. Думки про те, що можна прийти додому без води не було. Як і про те, що взагалі міг загинути. Знав: маю зробити те, що почав. Так формувалася одна з важливих, на мою думку, людських якостей – відповідальність. А ще батько забороняв приносити додому чуже: мародерство дуже поширене було в часи війни. Нам з братом чітко було сказано: не можна. Якщо якась річ не принесла радості комусь, не принесе й тобі. 

арсен мелкумян
  • Саме тому Вам легко займатися благодійністю? Знаю, що під час карантину минулого року Ви тривалий час годували соціально незахищених людей.

Не люблю про це говорити. Можу допомогти, то допомагаю. Добре пам’ятаю ті життєві ситуації, коли нам допомагали інші люди просто так.   

  • Ви, людина з бізнесу, потрапили у політичну сферу. Як там почуваєтеся?

Правду сказати, непросто, проте вмію швидко вчитися. У бізнесі, а там я вже 25 років, все виглядає так: щоб опанувати певний напрямок, треба провести моніторинг, виробити стратегію, докласти зусиль, вкласти гроші – і мати прибуток та задоволення від того, що зробив. У політиці це трохи інакше.

На мою думку, людина народилася для того, щоб творити й мати насолоду від того, що робить. Отже, щоб заробити, треба щось створити. Якщо ж людина хоче заробляти лише на тому, що комусь створила проблеми й чекає, коли до неї прийдуть це вирішувати… Це якось неправильно. Не зрозуміло для мене.

Я думаю, треба створювати умови для людей. Тоді вони матимуть змогу більше працювати, більше заробляти, до міської ради надходитиме більше податків. Як результат – ти матимеш повагу у своєму окрузі, бо люди бачитимуть результат твоєї робити. Будуть підтримувати й далі.

Думаю, якщо такий підхід застосовувати в політиці, можна досягти непоганих результатів. 

  • Що найперше варто зробити, щоб наше місто стало привабливішим?

Місто має бути чистим. Місто має бути прибраним. Це насамперед. Для цього все необхідне є. Але ж за останні 30 років багато що змінилося, тож нам треба підсилити, дещо оптимізувати діяльність комунальних служб – дати їм нове дихання.

Що потрібно місту в перспективі? На мою думку, варто реалізувати проєкти, які би зробили місто цікавим для туристів. Задумок є чимало. Але будемо про це говорити, коли будуть вже результати.

Ужгород – унікальне місто. Він компактний, багатонаціональний, багатомовний, живий. А ще його треба зробити ПРИВАБЛИВИМ. Щоб люди хотіли сюди їхати не тільки два рази на рік, коли сакури цвітуть і на фестиваль вина. 

  • Яке місто є Вашим улюбленим?

Там, де я народився, і там, де живу. Народився й прожив до 15 років у Степанакерті (Нагірний Карабах) і вже 25 років живу в Ужгороді.

арсен мелкумян
  • Український та вірменський народи мають багато спільного…

Так. З Україною у Вірменії давні зв’язки. Ще у ІХ ст. вірмени вперше приїхали в Україну офіційно. Адже візантійський імператор Василь був вірменином, і його сестра-вірменка, яку він видав заміж за київського князя Володимира Святославовича, приїхала зі своєю свитою, зокрема майстровими. Ясно, що й елементи своєї культури привнесла в Україну. Зараз в Україні живе більше як пів мільйона людей вірмен. 

  • Ужгородська «Кілікія», з якою Вас передусім асоціюють,  теж як елемент вірменської культури?

Частково. Тільки не завдяки вірменській кухні. Ідея трохи інша. Кілікія — це ж стародавнє вірменське царство у Візантійській імперії, де народився, до речі, апостол Павло. Всі хрестові походи, які йшли з Європи на Святу Землю (в Єрусалим), зупинялися в Кілікії. Там купці мали великі човни, на яких перевозили хрестоносців до Єрусалиму. Тобто люди в Кілікії відпочивали, а тоді рухалися далі. Тому, коли «Кілікія» з’явилася в Ужгороді, був зреалізований приблизно той самий концептуальний задум: по дорозі в Європу і з Європи можна перепочити.     

  • Самі любите подорожувати? Яка мандрівка найсвіжіша? Чим запам’яталася?

Місто, яке я нещодавно відвідав, — Лісабон, столиця Португалії. Це одна з крайніх точок Європи – далі океан, а за ним Америка. Сподобалася передусім їхня легкість. Країна не ставить собі за мету досягти якихось небачених висот. У неї є минуле, є майбутнє,  і вона просто є. Живе стримано, насолоджуючись тим, що має. І таких країн, особливо в Північній Америці, чимало. Люди там легкі, їм добре – і це приваблює.

Дуже люблю подорожувати – відвідав уже близько 50 країн світу. Не можу сказати, що вже знаю світ, в якому живу, – пізнаю його постійно. Мені дуже цікаво, де і що є, чим країни відрізняються одна від одної, чим різняться народності, які населяють Землю. Особливо цікавлюся винаходами – вони мені дають більше розуміння про специфіку тієї чи іншої нації, етносу. Де і хто винайшов, до прикладу, порох, фарфор, китайські яблука? Це ж цікаво!

Цікаво дізнаватися про країни, які були, але вже їх нема. Що за людність їх населяла? Що вирізняло цих людей з-поміж інших? Звідки вони прийшли? Захоплююся тими сміливцями-першопрохідцями, які пливли назустріч невідомому, відкриваючи нові землі. Уявляєте, яким це треба бути? Ти ж не знаєш, ЩО ТАМ? Нема Google, GPS-навігації, будь-якого іншого дистанційного зв’язку. Є тільки величезне бажання пізнавати й, мабуть, сміливість десь на межі із зухвалістю чи навіть безумством. 

  • Які міста сподобалися особливо?

Вашингтон, до прикладу, дуже функціональний: там усе зроблено для того, щоб людина почувалася людиною, мала всі можливості для саморозвитку. Женева дуже комфортна, затишна. Брюґґе (місто в Бельгії) має центр, де впродовж 600 років нічого не будують, – усе залишається, як було колись, і це дуже гарно. Страсбург  дуже естетичний. Дрезден подобається, але ще більше Прага. Венеція гарна. Рим сприйнявся неоднозначно. До речі, Єреван на 38 років старший за Рим.

арсен мелкумян
  • Побачивши стільки світу, залишаєтеся в Україні. Є для цього якісь особливі причини?

Я приїхав до Ужгорода у 16. Мало що розумів. Чому я тепер особливо ставлюся до Ужгорода, Закарпаття, України в цілому? Тому що тут у мене з’явилася робота, сім’я, народилося троє дітей. Ужгород мене прийняв. А я така людина, що, коли мені зроблять добре один раз, – зроблю в сто разів більше. Я вважаю, що маю віддати все, що зроблено для мене. Зробити набагато більше. Тому я й пішов тепер працювати задля міста, задля громади. Я не хочу звідси їхати – мені тут комфортно, я хочу тут жити. Отже, маю зробити так, щоб надалі тут було добре жити моїм дітям, дітям інших людей. Мрію, щоб місто процвітало. Бо якщо ми тепер над цим не попрацюємо, то через 5 років воно може бути взагалі не актуально. Ми втратили вже, як мінімум, 10 років, на мою думку. Можна, звичайно, виїхати у Відень чи куди-інде – там гарно, вже все зроблено. А можна зробити тут ще краще.        

  • Яких людей поважаєте?

Які мають почуття гідності. Вміють дотримувати слова. Справедливих.

  • Що маєте на меті тепер?

Щоб кожна людина, яка живе в нашому місті, займається ділом, мала з того моральні й матеріальні бонуси й була задоволена з того, що до нас приїжджають  люди з інших міст, країн. Пишалася своїм містом!       

  • Ви гарно розмовляєте українською! Що стало мотивацією до її вивчення?

Повага до країни, до суспільства, де живу. Повага – ключове. Якщо я є громадянином країни, то зобов’язаний знати її офіційну мову. І не має значення, де я працюю: у державній установі чи приватному секторі.

  • Яким, на Вашу думку, має бути найголовніший аргумент для тих, хто не вважає за потрібне знати мову держави, обіймаючи при цьому високі посади?

Поважай сам себе! У знанні мови виявляється і повага до себе. Це один із головних атрибутів людини, яка представляє країну, зрештою, націю. Як нас будуть поважати угорці, словаки, поляки, румуни, тобто наші найближчі сусіди, якщо самі себе не будемо поважати? Не питання в тому, чи треба знати в Україні українську – тут відповідь однозначна. Питання в тому, щоб знати свою та інші мови. Упродовж дня я спілкуюся 4 мовами (рідною вірменською, російською, українською, англійською), працюю над тим, щоб знати українську ще краще, і маю намір вивчити інші мови, наприклад, німецьку і французьку. Не обмежую себе в тому, щоб знати більше.

  • Який рецепт Вашого успіху?

Наполеглива праця над собою. І бажання досягти поставлених цілей там, де ти є. Думаєте, десь хтось нас чекає? І десь буде краще? Ні. Знаю це з власного досвіду. Якщо ти не полюбив те, що твоє, то чуже тобі рідним не стане… 

Розмовляла Вікторія МАГА

Залишити відповідь