Як жителі найзахіднішої та найбільш контактної з Європою області проводять загальнодержавний карантин та зустрічають своїх заробітчан.
На Закарпатті, факт відомий, переважна більшість населення — сільське. Міста та містечка тут невеликі, і карантинна ситуація в них, в принципі, нагадує загальноукраїнську: напівпусті вулиці, зачинені крамниці, крім продуктових супермаркетів та аптек, зупинений громадський транспорт тапішоходи з масками на вулицях. А от у селі, де із громадським транспортом і так проблеми, а окрім продуктових та аптек, зазвичай, і магазинів інших нема — державний карантин мало що змінив. Але це тільки на перший погляд. Адже переважна більшість людей таки перестала їздити на роботу (працюють тільки на заводах, котрі не припиняли виробництво, а ще добираються медсестри та санітарки, пекарі). Крім того — вдома діти (бо садки і школи не працюють), а ще за останні дні повертаються заробітчани — Чехія, Польща, Словаччина, Угорщина, Німеччина… Хто звідки. Саме це і є найбільш загрозливим фактором для регіону з приводу розповсюдження COVID-19. Але поверненню своїх тут, все ж таки, більше радіють, ніж бояться. Кого не спитай — чуєш у відповідь: мов, та Слава Богу, що приїхав, вдома разом — краще, аніж по світах.
Довелося знімати паперові гроші — в селі без готівки ніяк!
Я живу у селі. Мій карантин, як сільського жителя, почався із перегляду продовольчих запасів. Виявилося, що закінчується гречка і рис, тому ще в кінці того тижня пішли на закупи — іще до введення обмежень. Стратегічні запаси продуктів, відтак, поповнили. Вже пізніше, день на третій карантину, в село заїхав автобус з продовольчими запасами — у нас часом їздять підприємці з овочами та фруктами, продають прямо біля двору. Зараз це дуже доречно, подумала я.
Поза продуктами — як на зло, саме в цей час, коли б нікуди не виїжджати, закінчилася зубна паста і ліки — треба відвідати карантинне Мукачево.Громадського сполучення від середи немає, тому поїхала на машині — я поганенький водій, але в карантин автівок у місті мало. Можна практикувати водіння, відзначаю. Не було би щастя, що називається.
Також довелося зняти готівку — у місті користуюся карткою найчастіше, але це — не про село. Тут без готівки ніяк. Благо, гроші в банкоматі були. Працюю я з дому — тому пригадала жарт про те, що виживуть тільки фрілансери, посміхнулася, так і почала трудовий карантинний тиждень. Але кому-кому, а журналістам зараз не до сміху. Цілий день дзень-дзелень усіляка “дребедень” – точно як у вірші Чуковського. Під вечір від новин накручена настільки, що здається все, кінець світу — і ми справді всі помремо. Цей психічний стан добре знімається агрофітнесом на городі та в саду. Цей тиждень на Закарпатті був теплий — тому, зауважила, що і сусіди масово вийшли на городи. Перемовляються через плоти, кожен длубається в своїх грядках. Зберігають люди дистанцію. Садять крумплі. Під плівку. Вірус — вірусом, а крумплі треба посадити, як то кажуть. Тому дружно садимо. Кожен відволікається цим від своїх думок. Не дарма говорять, що коли руки зайняті, то й голова мовчить. Зараз — тільки так.
“Кажуть, у нас нема випадків коронавірусу. Та хто його там знає, що у нас є, а чого — нема?”
Живе спілкування у мене зведене до мінімуму. З більшістю родичів, друзів та знайомих це — телефон. Дітей та сусідок на вулиці, відмічаю, теж нема. Свідомі люди!
Дзвоню учора кумі, знаю, що відмінили транспорт, питаю, мов, як на роботу добираєшся.Вона працює продавцем у магазині дитячого одягу.
– Ніяк, нас закрили з вівторка. Прийшла господиня, сказала, що є рішення про закриття від міста та області — ми не працюватимемо. Закрилися без зайвих розмов. Щоправда, питань багато — бо яка буде зарплата і коли, невідомо. Очевидно, що весняні речі, які тільки виклали на вітринах — вже ніхто не купуватиме, що ж відкладемо на осінь. Але є нюанси з орендою: в одному з наших магазинів в ТЦ в Мукачеві, не зважаючи на закриття,попросили проплатити оренду. “Податкові канікули” — ні, не чули? Але ситуація напружена, зараз усім важко, – каже Наталя.
Питаю, а що діти — сидите вдома?
– Так, гуляють тільки в дворі, на вулицю не відпускаю — хоча вони й нудяться. Але навіть на велосипедах у дворі катаються. З початку карантину сидимо усі вдома, навіть до сусідки на каву не ходжу — хоча запрошує, мов, у нас же нема випадків коронавірусу. Хто його знає, що там у нас є, а чого нема (станом на ранок четверга на Закарпатті офіційно справді не підтверджено випадків COVID-19, хоча в обласній інфекційці — восьмеро ізольованих хворих)— як тестів нема в області? Краще вдома сидіти.
“Мию руки, як ніколи в житті!”
– А що кум, питаюся, приїхав? (Працює, як і більшість чоловіків, за кордоном — а саме, в Румунії).
– Та їде якраз.
– Через карантин?
– Ні, у хлопців документи на роботу закінчуються. Кажуть, там теж карантин, але все працює — навіть їдальня громадська у містечку, де вони працювали. Та й він і не хотів їхати, але я наполягла. Хай краще в цей час буде вдома.
Жартую, що ми з моїм чоловіком домовилися, що краще, навпаки, зараз пересидіти, хто де є. Мій чоловік поїхав на роботу (працює офіційно водієм вантажівки в Литві вже довгий час, їздить Скандинавією та по Європі) всередині лютого — тоді ніхто навіть уявити не міг, що ситуація зміниться аж так. Коли в Україні оголосили карантин, стало страшно, кажу, мов, давай додому, евакуюйся. Поговорили і зійшлися на тому, що це небезпечно — бо де ж його сидіти вдома в тій обсервації? Вдома діти й батьки, і ті, і ті — в зоні ризику. А як справді вірус — що тоді?
– Поселю тебе в старій бабчиній хаті, – жартувала я, – два тижні пересидиш, а я тобі їсти в судочках приноситиму, передаватиму через ворота з відстані 1, 5 метрів.
– О, так би ми село “запалили” – сказали б, що справді, заразний, хоча можливо у мене нічого й не було б. Сусіди з вилами попід ворітьми чергували б.
Словом, ми вирішили, що з приїздом варто почекати. Чоловік каже, що їздячи в машині самому і виконуючи гігієнічні норми — менше вірогідності підчепити вірус, аніж добиратися зараз громадським транспортом з Європи додому разом із іншими співгромадянами в евакуаційному порядку. Також має страховку від компанії, де працює — тому надія на те, що допомогу, як треба, нададуть вчасно, є.
– Хоча, – каже, – звісно, усі розуміють, що ми — гастрабайтери, і в таких умовах, як склалися з масовою захворюваністю в ЄС, зрозуміло, що насамперед допомогу надаватимуть громадянину ЄС, аніж українцю.
Хоча чоловік розказує, що на тому тижні колезі стало погано — їхав з Німеччини в Данію, мав гарячку, але хотів доїхати до пункту призначення — та по дорозі стало зле, забрала швидка, виявилося, що двостороння пневмонія. Лікарі сказали, що не доїхав би.
Чоловік розказує також, що у різних країнах різний кіпіш з приводу коронавірусу — найбільший, при тім, у Польщі.
– Зайшов на тому тижні до офісу, заносити документи на вантаж — до мене з криком вибігла співробітниця: “Пане, пане, вийдіть звідси!” Не дозволили навіть простежити завантаження — хоча мушу це робити, але менеджер мій сказав не звертати уваги — зараз усюди так. Схожі ситуації повторювалися потім в Данії, просили в офісі покласти документи на столі і вийти. У Швеції все виглядає набагато спокійніше (здавав документи, то просто попросили продезинфікувати руки, розчин дали тут же), у Німеччині теж. У Польщі, і це видно, справжня паніка. Але ситуація складна — і всі все розуміють, – каже він.
До речі, в ЄС в аптеках також немає дезрозчинів та годі купити маски. Чоловік каже, що за два останні дні вилив на руки пляшку горілки.
– Мию руки, як ніколи в житті!
Чи готовий регіон до повернення заробітчан? Ні, не готовий!
Таких заробітчанських історій по Закарпаттю, насправді, тисячі — адже більшість краян давно працює в Європі. І переживають, справді, усі — за своїх у світах і потім, коли вони повернулися додому.
Багато хто минулого тижня повернувся в села та міста. Хтось — з переляку, у когось пропала робота (кажуть, що на виробництвах у Чехії, котрі працювали із китайською сировиною, наприклад, металургії — простій, там нема роботи і позвільняли заробітчан). У інших нема документів — працювали напівлегально на біометриці, без медичної страховки. Тут вдома у разі чого у них є шанс на хоч якусь медичну допомогу отримати — а там, без страховки, перспективи дуже туманні і невиправдано дорогі. Тому люди повертаються. А де ж їм бути?! Чи готовий до цього регіон і наша медицина? Ні. Як ми із чоловіком і говорили — цим заробітчани наражають на ймовірну небезпеку і домашніх, і сусідів. І медики не готові, і про це відверто заявляють, просять залишатись в самоізоляції, бути свідомими.
Хоча готовність в регіоні таки демонструють. Із 16 березня на Закарпатті діє спеціальний штаб, де реєструють усіх, хто перетнув кордон. Кажуть, що на кордоні громадяни, котрі повертаються в Закарпаття (чи їдуть транзитом далі в країну) підписують зобов’язання про самоізоляцію. На цьому документі є також дані про людину та контактні телефони — відтак, зі штабу інформують голову села, сімейного лікаря та дільничого поліцейського про цю людину, вони начебто мають слідкувати за тим, як він самоізолювався.
Питаю у нашого голови, вам, мов, за вчора-сьогодні якісь дані на сільраду про заробітчан наших приходили? Ні, каже. Ну але може ще сьогодні прийдуть. Може прийдуть, еге ж.
В ОДА, втім, наголошують, що ситуація з поверненням справді напружена — адже кожен є по суті, потенційнимпереносником вірусу. Хоча нікого на кордоні з температурою не фіксують (ну але наші люди розумні, де не треба: перед кордоном, кажуть, вони приймають жаропонижаючі препарати — ясно, що термометр у прикордонників нічого не покаже). Власне, те, що за три тижні температурного скринінгу нікого з кордону в “інфекційку” так не повезли (окрім туристичної групи, де “зловили” температурну жінку одразу в перший день дії скринінгу) — також про щось говорить.
“Парацетамолу не знайдеш днем з вогнем!”
Телефоную іншій кумі — вона працює в аптеці, добирається з міста в село на роботу, а транспорт же — відмінили. Питаю, ти як на роботу добираєшся?
– Та завтра чоловік відвезе, а далі будемо бачити — кажуть, що зранку є рейсові автобуси в село-із села, аби люди могли добратися на роботу, – каже вона. – Нас закривати точно не будуть — людей в аптеці тьма! Ліки змітають — не встигаємо замовляти. Не зрозуміло, чи паніка, чи справді багато хворих, але у наснема масок, антисептиків, закінчився навіть “Хлоргексидин” та “Декасан”, парацетамолу не знайдеш днем з вогнем — я навіть не знаю, що люди робитимуть, якщо справді лікар випише. (Днями ВООЗ зробила заяву, що температуру в коронавірус краще збивати парацетамолом і ні в якому разі не користати ібупрофен — атв.). Ринок перевантажений — дисриб’ютори не встигають фасувати й довозити товар. Цей час — добрі заробітки, звісно, але дуже напружена ситуація. У нас в аптеці немає прибиральниці — то я за день набігаюся так, що словами не передати. Тру поверхні дезинфікатором, ручки протираю. Справді багато людей — різні приходять. І ми не знаємо, у кого там що за хвороба.
Аптека, де працює сестра, біля лікарні,амбулаторної. У неділю, каже, у нас було справжня НС: на сходах лікарні померла літня жінка.
– У неї було запалення легенів, кажуть, що два тижні тому син приїхав зі Словенії, він поїхав, а старенька захворіла. Вона тиждень пила вдома ліки, потім стало гірше, прийшла в лікарню. Зробили рентген — двостороння пневмонія, назначили антибіотик, почали колоти. Бабі наче ставало легше — вона приходила на уколи, не лежала в лікарні. І от в неділю взяла інєкцію, посиділа 10 хв в маніпуляційній, вийшла на вулицю, прямо на сходах упала і померла. Ми з аптеки викликали поліцію та швидку. Сказати, що ми перелякалися — це нічого не сказати. Що у неї було — корона чи не коронавірус, не відомо. Але люди перелякані. А тестів, аби перевірити ситуацію, нема. Усі контакнті медики далі ходять на роботу, обслуговують інших.
Ця наша невідома ситуація дуже напружує, каже сестра. Інколи стає насправді страшно.
“Як ми цього року Паску посвятимо — Бог знає!”
Ще одна сфера, яку в селі повністю змінив коронавірус — церква. Закарпатці, відомо, народ набожний, а зараз до того, ще й Великий Піст. У нормальні часи — це означає: щоденні служби в церкві. Нині все не так.
У нашому селі (церква, як і більшість на Закарпатті, православна, московський патріархат) буденні служби, на котрі раніше приходили люди до сповіді та причастя — відмінили. У неділю, яка буде Хрестопоклонною, збираються служити — але пояснили, що у церкві буде тільки священник з дяком та двадцяткою, інші — стоятимуть на відстані знадвору. Радять парафіянам приходити в масках. У церкву до Хреста на поклін та на причастя запускатимуть по кілька людей — так поки і служитимуть. Як буде далі — видно буде.Щодо масових служб, пояснює, що ввели штрафи — а це не так мало для парафії 34 тисячі гривень, аби не виконувати правила. Тому правил дотримуються. І в церкві, і в парафії. Єдине, про що бідкаються люди — як ми цього року Паску посвятимо. Невже і на Великдень до церкви не підем?!
Священник у проповідях, як кажуть парафіяни, говорить, щоб люди не боялися — від святого причастя ще ніхто не заразився, і закликає молитися в скрутний час вдома, не втрачати віри. Чого-чого, а віри втрачати закарпатцям точно не можна. Адже у ситуації з нашою медициною, яка усім добре відома, а крім того, спостерігаючи, як не справляються медичні системи навіть у розвинутих країнах ЄС — надіятися можна хіба на вищі сили. А також на те, що карантин подіє і нам вдасться запобігти масовому поширенню хвороби.
Тетяна Когутич,
Mukachevo.net