Олексій Петров з’явився на Закарпатті, коли його, мабуть, ніхто не чекав. Генерал-майор, колишній начальник Управління СБУ в Кіровоградській області очолив нашу область і почав інтенсивно збирати «лайки» від громади. Критика теж є, але вона якось губиться на загальному фоні. Ми покавували з головою Закарпатської ОДА і вирішили дослідити цей феномен.– У Вікіпедії вказано місто вашого народження – Коломна (Росія). Всіх завжди цікавить, звідки людина.
– Насправді не всі знають назву цього містечка. Воно достатньо відоме у світі, його частка є в Ужгороді.
– У якому саме вигляді?
– У вигляді Покровської церкви на набережній. Це точна зменшена копія Коломнинської церкви.
– Це якийсь знак, напевно.
– Я її побачив, коли біг по набці. Подумав, вона дуже схожа на ту, що з дитинства. У нас там старе місто є, і церква. Була. Я з 2014 року не їздив туди. І там тільки народився. Мати звідти, батько військовий, з Брянської області. Потім поїхали у Середню Азію, в Угорщину, 5 років там жили. Згодом батька направили у так званий «каштановий округ» – Київ. З 2-го класу жив у Києві.
– Читала, що хотіли раніше в Одесу. Тепер не хочете?
– Це було по службі. З Києва Голова СБУ запропонував у Кіровоградську область. Я кажу: «Чому Кіровоградську, я нічого про неї не знаю». – «А куди б ви хотіли?». – «Наприклад, в Одесу». Одеса вже була зайнята, поїхав у Кропивницький.
– Вичитала у тій же Вікіпедії, що маєте два ордени: Б Хмельницького та Д. Галицького. За що вони?
– Вони були із закритим указом, потім їх відкривали. Перший – це під час моєї служби в зоні АТО на посаді заступника одного з управлінь центру спеціальних операцій “Альфа”, друге – це вже на посаді керівника департаменту контррозвідки за успішне проведення операції. Справа була пов’язана з арештом Єжова, перекладача прем’єр- міністра Гройсмана.
Я Є 217-ИЙ У САНКЦІЙНОМУ СПИСКУ ПУТІНА. В РОСІЇ Є ДЕКІЛЬКА КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ЩОДО МЕНЕ.- Ви були в АТО, знаєте внутрішню інформацію. Людей цікавить крім коронавірусу, коли закінчиться війна? Чи є у Вас якесь бачення цього процесу?
– На жаль, думаю, при всій зусиллях, які вимагає влада і Президент, все залежатиме від того, наскільки швидко населення Росії змінить систему, знесе Путіна. Тому, що ці його авантюристичні кроки, дипломатичні, політичні, які він провадить, не піддаються ніякому глибокому-неглибокому аналізу. Практично стикаємося з тим, що Росія пробила дно. Із Скрипалями пробила дно. Думали, що вже все, тут Навального отруїли. Це не закінчиться, поки Путін буде у владі. Після того, як населення Росії чи весь цивілізований світ зрозуміє, що будь-яких відносин –політичних, дипломатичних, офіційних з Путіним ми не зможемо вести. Ми не можемо цього змінити самостійно. Тільки після перезавантаження влади Росії, те, що ми сьогодні бачимо на прикладі Білорусі. Війна буде мати різні фази. Зараз ми бачимо капсулізацію. Звичайно, ми не хочемо втрат, щоб наші військові гинули на лінії зіткнення. Але ми і не віддаємо ту землю, яку захищаємо. Будемо намагатися спрямовувати зусилля, щоб відновити українську державу на території Донбасу і Криму.
– Складається враження, що ви суцільно позитивний герой. Де все –таки якісь прогалини?
– Я ідеальний, я скромний 🙂
– Назвіть три неправди, які ви про себе читали. Тут, на Закарпатті.
– Моя проросійська спрямованість чи підтримка проросійського курсу. Я коли приїхав, чомусь це закидали мені. При цьому треба розуміти, що я є 217-ий у санкційному списку Путіна. Що в Росії є декілька кримінальних справ щодо мене. Що, на жаль, я не спілкуюся навіть зі своїми родичами (тітка, двоюрідний брат). З перших днів у 2014 році пішов на лінію зіткнення добровольцем боронити наше кордони від російської агресії. Після приїзду з АТО виник внутрішній протест у мене, у моїй родині: ми не розмовляємо російською мовою. Не зважаючи на те, що я етнічний росіянин.
– Ви вже себе ідентифікуєте як закарпатця? Якщо так, то назвіть індикатори, за чим у вас можуть розпізнати закарпатця?
– Перше, це, напевно, 7-8 чашок кави.
– Раніше ви стільки не вживали?
– Тут так прийнято. Всі приходять і питають: каву? Так, каву. Я вже не можу відмовити. Бачу, що це вже стало такою звичкою. По-друге, я намагаюся навіть у побуті, особливо із своїми друзями чи родичами вживати закарпатські слова. Трохи їх тролю.
– Які, наприклад?
– Дітвак, добрі.
– Ще треба попрацювати над вимовою. До речі, «калап долу», «гойра» (знайшла у ваших постах у ФБ)– Ви точно знаєте значення цих слів?
– Перше – “знімаю капелюха”, а друге означає «ура», це було у пості про футбол, про «Минай».
– За чим ще Вас ідентифікують закарпатці?
– Цікавий момент тут на Закарпатті, який відрізняє регіон від Києва або центральної України. Це велика повага до старших людей, і практично навіть на вулиці незнайомі люди, ті, що молодші, обов’язково здороваються. Я навчився і дітей привчаю, мені дуже подобається. У Києві немає такого, там мурашник. І ще одна цікава різниця від центру: тут батьків називають на «ви».
– Чи впізнають вас у місті? Як реагують?
– Негативно ще жодного разу не було. А впізнають у масці, без маски не впізнають. Як правило, просять сфотографуватися. Або просто вітаються.
ЦІКАВИЙ МОМЕНТ ТУТ НА ЗАКАРПАТТІ, ЯКИЙ ВІДРІЗНЯЄ РЕГІОН ВІД КИЄВА АБО ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ. ЦЕ ВЕЛИКА ПОВАГА ДО СТАРШИХ ЛЮДЕЙ, І ПРАКТИЧНО НАВІТЬ НА ВУЛИЦІ НЕЗНАЙОМІ ЛЮДИ, ТІ, ЩО МОЛОДШІ, ОБОВ’ЯЗКОВО ЗДОРОВАЮТЬСЯ.
– З проханнями підходять?
– Підходять, зазвичай, не на вулиці. Якийсь захід, наприклад, навіть культурний, обов’язково якісь 6-7 проблем озвучують. Я намагаюся завжди вислухати, якщо є можливість – відреагувати оперативно і своєчасно. Відразу прошу, щоб помічники нотували і потім піднімали це питання. Мені здається, що так і створюється система комунікації з людьми. А не через намагання на чомусь пропіаритися або висвітлити ту чи іншу подію. Дуже багато в чому ми допомагаємо, а це ніхто не знає. Чи привезли обладнання в госпіс, чи ще щось. Є соціально відповідальний бізнес і люди, які зверталися за допомогою, теж допомагають. Була нещодавно вірменська діаспора з керівником. Зверталися до мене з такою проблемою: 10 років ужгородець Карен Манукян не міг отримати українського громадянства. Ми це вирішили за два тижні. Вони прийшли і кажуть: чи можемо ми чимось допомогти? Я знаю, що у нас розташована громадська організація ветеранів (чорнобильці, ветерани, афганці) на території облради. Приміщення у жахливому стані. Керівник – етнічний вірменин. Допоможіть зробити нормальний ремонт, кажемо. Взялися, допомагають. Приємно, саме на таких моментах, непублічних, будуються комунікації. Не те що до мене, а до керівника облдержадміністрації. Взагалі до будь-якого чиновника.
– До цієї площини співпраці, мабуть, належить й запуск Відкритого офісу. У соцмережах Ви закликали звертатися з ідеями щодо подій у Відкритому офісі. Чи багато було пропозицій і які найцікавіші?
– Я практично щовечора виходжу і дивлюсь, що він (Відкритий офіс) «юзається». Короткометражні фільми, підготовка до інвест- форуму Re:Open Закарпаття, вечір чеської культури тощо. Нещодавно представнику французького відділення факультету іноземних мов вручали альманахи з його перекладами.
Там взагалі цікава історія з викладачем Віктором Мотруком. Він мене зустрів і показує альманах. Я починаю з ним по-французьки розмовляти. Той здивувався: «Ви що французьку знаєте?». «Так, я вивчав в Академії», – кажу. «Чи можете допомогти?» Я при всій любові до французької пообіцяв допомогти. Ми знайшли можливість і за спонсорські кошти віддрукували 50 альманахів з перекладами. Я мав їх вручити, але не зміг. Відправив свого заступника Олега Коцюбу, який зі мною в академії навчався на рік старше, теж був у «французькій» групі. Він класно знає мову, практикувався і, коли був у департаменті контррозвідки, взагалі їздив у Францію, живу там два тижні, це був практичний курс. Тут Олег Коцюба виходить і починає розмовляти французькою. Пан Мотрук не розуміє, що таке. Вся адміністрація розмовляє французькою 🙂
– А скільки мов Ви взагалі знаєте?
– Французьку дуже непогано знав. Але знати мову – це щодня її використовувати або вивчати. У мене так не виходить. Хоча, коли був у Франції, у минулому році марафон там бігав з дружиною, ми відвідали Бордо з екскурсією. Коли гід нам розповідав французькою, то я відновлював все поступово і 50% я вже розумів. І у мене, і в Олега був дуже серйозний курс мови, ще радянський, по 18 годин на тиждень. Будучи у Службі, намагався вивчати англійську, пройшов 1-ий етап Оксфордського курсу. Але я не знаю, де виділити час і що важливіше. Заняття спортом чи мовою? Треба десь поєднувати. Думаю, що коли розгребусь, основні питання вирішаться, ті, які треба було підняти «з нуля», то буду обов’язково повертатися до вивчення.
– З угорської, до речі, кілька слів знаєте? Ви ж жили кілька років в Угорщині.
– Батько мій знав і користувався мовою. Він був начальником воєнної автоінспекції. Це як ДАІ, тільки серед військових. І на всіх ДТП військових, які були пов’язані з угорцями, він був присутнім. Бо це було питання дипломатичного аспекту. Батьку був змушений вивчити мову, він спілкувався. Я пару слів знаю, але я читав. Був нещодавно в угорськомовній школі. Зрозумів, як йде чергування літер.
– Якби Ви не були головою ОДА або ж не працювали в СБУ, не мали спеціальності менеджера із стратегічних комунікацій, яке заняття чи професію вибрали б?
– Є момент професії, а є момент самореалізації чи необхідність у джерелах існування. Напевно, якби питання стосувалося бізнесу, то мені подобається енергетика, все, що пов’язане з відновлюваною енергією. Настільки близько до душі, те, що ми можемо використати природне допомагає екосистемі. У всій час ще по службі займався лінією енергетики, дуже подобається.
Якщо брати професію як поклик, то до душі– викладати. До того, як переїхав на Закарпаття, я був викладачем в Національній академії СБУ. Дуже подобається спілкуватися із студентами, курсантами, передавати досвід. Бачу як вони загоряються, коли теорія перекликається з практикою. Ти можеш наводити конкретні приклади. Викладати люблю.
Я БАЧУ МЕТУ, Я ХОЧУ БУТИ КОРИСНИМ. І ЦЕ НЕ ТЕ, ЩО МОЯ ЗАДАЧА СПОДОБАТИСЯ ЗАКАРПАТЦЯМ. ЦЕ ДЛЯ КАРМИ. ДЛЯ СЕБЕ, ДЛЯ СЕРЦЯ. Я ХОЧУ ДІЙСНО ПРИНЕСТИ КОРИСТЬ І СКОРИСТАТИСЯ ТИМ, ЩО МОЖУ ВПЛИВАТИ НА РІШЕННЯ, ЯКІ СТАНУТЬ КОРИСНИМИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ, З ЯКИМИ Я ЖИВУ.- Ви коли прийшли на посаду, називали три завдання, які ставив перед Вами Президент. Які дедлайни у вас? Вже щось зробили чи це довгострокова перспектива?
– По контрабанді зрушили трохи ситуацію. Знаєте історію з італійськими бусами? По лісу, напевно, два основних моменти. Перший, все-таки спромоглися, дотиснули, щоб був проведений конкурс і призначили керівника управління лісгоспу, якого не було з грудня. Навіть я просив Президента про це, для того, щоб навести лад. Наступного тижня голова Держлісагентства представить нового керівника. Ми запровадили з асоціацією лісників тісну ефективну комунікацію. Вони поділилися своїми проблемами, у тому числі пов’язаними з аукціонами, прийняли рішення, що для нас Прозоро напише конкретний майданчик. Це буде взагалі пілотний проєкт в Україні, де ми надамо пріоритет місцевим виробникам. Щодо боротьби з незаконною вирубкою, вважаю, була домовленість, прийнята практична всіма. Це контроль за вирубкою через контроль пересування лісовозів. Ми домовилися, що на всі офіційно зареєстровані лісовози ставляться трекери, виводимо це на нашу дошку «смарт Закарпаття» і будь який краяний, який хоче перевірити законність перевезення лісоматеріалів, може заходити на дошку і перевіяти інформацію.
– «Велике будівницвто» – впізнаваний бренд. Що по ньому?
– «Велике будівництво» — основний дедлайн: 5 шкіл ми здали, з 5-ти садочків 2 залишилося, у вересні ми здаємо. До кінця року 8 спортивних об’єктів (жовтень-листопад), дороги, дуже потужне масштабне будівництво, яке ми почали. Будемо просити додаткові кошти. Бо для нас це конче необхідно. Аеропорт, активно у цьому напрямку ми рухаємося із вантажними рейсами, до речі зараз йдуть перемовини, із внутрішніми рейсами на Київ. Ми підняли наказ держаіваслужби, що рейс Ужгород-Київ визначений повітряним кодексом як суспільно важливий рейс, є таке формулювання. У такому разі, його збитковість чи нерентабельність може компенсуватися державою. Зараз з державіаслужбою працюємо, щоб завести цей механізм і реалізувати його. Це, до речі, єдиний на сьогодні приклад співпраці держави з приватними авіаперевізниками. Наприкінці вересня Президент летить у Словаччину, підписує договір про використання повітряного простору, що дасть нам можливість здешевити зрештою рейси для авіапеервізників. Тому що вони зможуть використовувати так званий інструментальний контроль посадки від Словаччини.
Також лікарні. 8 нових приймальних відділень ми маємо у цьому році здати разом з діагностичним обладнанням. Сільська медицина: 37 амбулаторій, 15 нових і 15 реконструйованих. Більше половини ми здамо.
– Чи вирішилась ситуація з вбиральнею на кордоні? Це було одне з перших запитань до вас після представлення.
– Зараз ще вирішую питання щодо шкільних вбиралень. Ми маємо закінчити у цьому році 30 тих, що на вулиці (із 112-ти). Й то, 20 з них у школах, які малочисельні. А якщо менше 20-ти учнів, то держава не може виділити кошти на будівництво. Але я намагаюся затягнути зовнішніх інвесторів, з органами місцевого самоврядування працюю, щоб у нас взагалі не залишилося жодного туалету на вулиці. Це такий сором і ганьба для цивілізованого світу. Теж, до речі, маркер і показник, що ми розвиваємося. Щодо митниці це було перше питання під час мого представлення, задавалося мені з прем’єром. Не відреагувати я не маю права.
– В якомусь з інтерв’ю Ви казали, що раді, що Закарпаття не настільки розвинуте як Івано-Франківщина чи Львівщина.
– Не тому радий. А радий, що є над чим працювати!
– Так, нещодавно була на Івано-Франківщині, є з чим порівняти. Як гадаєте, за який період часу Закарпаття може наздогнати цю область і Львівську також? За рівнем розвитку туризму, зокрема, інфраструктури.
– Львів реально за 5 років. Враховуючи аеропорт, який у них працює. Кілька інфраструктурних проєктів, які можна побудувати, якщо навіть брати з похибкою на судову тяганину, перепони, які будуть влаштовувати так звані активісти, можна запустити. За 5 років реально запустити серйозний реабілітаційний центр, такий хаб туристичний. Я на серйозні проєкти налаштовуюся. Ми, звичайно, зробили портфоліо на туристичні маршрути на 1-2-3-7-10 днів, ми їх рекламуємо. Але це все сектор економіки, який особливо нас не відрізнить від Львова і Івано-Франківська.
– А що відрізнить?
– Серйозні проекти ,серйозні курорти. Потужні, як, наприклад, такі як Буковель. У нас може бути Боржава, полонини Руна, Свидовець, якщо розгребуться в судах. Це локомотиви. А все інше буде будуватися навколо них.
– Ваша дружина має бізнес- виробництво дитячого одягу. Діти одягнені. А хто займається вашим іміджем? Чи важливо Вам, як виглядати?
– Так, важливо. По магазинах ходити не люблю, але люблю купувати одяг. Сам іду і міряю. В Києві, вже мабуть 15 років в одному магазині «Персона» закуповуюсь.
– Що обов’язково має бути у вашому щоденному плані?
– План на день обов’язково у мене є. Я з собою ношу щоденник, там практично по годинах, навіть по хвилинах розписано, хто що, по якій тематиці доповідає. Дуже багато питань різнопланових по всіх галузях. Є приймальня, там працюють дівчата-секретарі. Дякую, вони модерують мій день, тиждень, місяць. Потім мені повідомляють про події і зустріч. Я практично залежу від них. Звернення, представники органів місцевого самоврядування, депутати обласні всіх прошу після 18-ої години.
– Якою має бути людина, щоб вас зацікавити?
– Професійною і фаховою. Пишаюся людьми, які одержимі своєю тематикою, дуже глибоко розбираються і аналізують. У будь-яких сферах, навіть журналістиці. Які є новаторами, раціоналізаторами. Які намагаються щось змінити на краще.
– Гасло, яким керуєтесь у житті.
– Ніколи не здавайся.
– Три речі, які потрібно для щастя
– Мета. Віра у близьких. Здоров’я родини.
– Якби Ви зустріли Бога, про що б запитали чи попросили?
– Дружина привчила говорити: «Господи, дякуємо за те, що у нас є. Не більше, не менше». Навіть ті помилки, які є, оцінуються і аналізуються зовсім з іншого боку. Єдине, за що переживаю. От кажуть, є люди, які нічого не бояться. Це хіба психічно неврівноважені. Я боюся за здоров’я, за життя своєї родини. Все. Але Бог каже, що треба побороти страх. Як перейти цю межу? Не боятися не можу. Все інше вважаю уроками для себе.
– Що казали про вас закарпатці, коли ви приїхали сюди і що хочете, щоб казали, коли будете залишати посаду? Чи ви залишитеся?
– Залишуся. Я не хочу виїжджати, все на цьому наголошую. По-перше, мені тут подобається. Я бачу мету, я хочу бути корисним. І це не те, що моя задача сподобатися закарпатцям. Це для карми. для себе, для серця. Я хочу дійсно принести користь і скористатися тим, що можу впливати на рішення, які стануть корисними для людей, з якими я живу. Тому я перевіз сюди дітей, тому вони пішли сюди у школу.
ПИШАЮСЯ ЛЮДЬМИ, ЯКІ ОДЕРЖИМІ СВОЄЮ ТЕМАТИКОЮ, ДУЖЕ ГЛИБОКО РОЗБИРАЮТЬСЯ І АНАЛІЗУЮТЬ. УЯКІ Є НОВАТОРАМИ, РАЦІОНАЛІЗАТОРАМИ. ЯКІ НАМАГАЮТЬСЯ ЩОСЬ ЗМІНИТИ НА КРАЩЕ.- Вперше у нас голова облдержадміністрації з такою великою сім’єю – 5 дітей.
– Пригадую єпископа Мілана Шашіка, коли ми з ним вперше знайомилися. Він настільки любив людей, які мають дітей. Розказували, що якщо багатодітна сім’я, він просив когось похрестити, 5-го, 6-го. Він мене як представника влади на обід запросив, розказує про єпархію. Ми спілкуємося, а потім Мілан Шашік так питає: «От скільки у вас дітей?». Я кажу: «П’ять». Він встає так із-за стола, підходить: «Вітаю!», – каже.
– Як вони адаптувалися?
– Класно. Дуже легкий був перехід. Я пов’язую це з м’яким кліматом. Ми, до речі, щороку приїздили у Сваляву, проходити курс лікування у нас був для дітей. Взагалі діти сприймають Закарпаття як відпочинок, свято, як можливість трохи розвантажитися. Трохи всі втомилися від Києва, суєти, метушні, корків. Від постійного розумового навантаження планування своїх дій, бо не встигаєш. Насправді це виснажує, ти живеш у такому графіку, який тебе нервує. Бо той графік від тебе не залежить. Тут ми якраз ми зустріли діаметрально протилежні речі. На зустріч можна вийти за 10 хв., саме оточення, люди привітні, чемні, творчі, талановиті. Все пронизане духом мистецтва. Взагалі цей колорит, ця автентичність. На свята державні ми відправляємо на офіс Президента свої подання щодо відзначення дежрнагородами. З нашої області левова частка-це митці 🙂
– Де краща кава у Львові чи в Ужгороді? Це питання прирівнюється до запитання «Чий Крим?»
– Про каву маю цікаву історію. А про Крим навіть не обговорюється. Я завжди порівнював цю ситуацію з такою: сусід приїжджає до нас в квартиру, забирає кухню з твоєю дружиною і каже, що буде жити там. Як чоловік не можу це сприймати. Моє добровільне бажання виїхати на війну пов’язане з Кримом.
По каві. Вже будучи тут два місяці, я поїхав у Київ, тільки з потягу, ми поснідали. Нам пропонують каву і кажуть: «Будете каву по-закарпатськи?». Офіціант приносить і це настільки тонкий смак, приємний. Я перепитав, як вони її роблять. Мій помічник навіть зазняв. Це американо, додається ложечка цукру, ложечка вершкового масла, і доводиться до кипіння. Парою доводять до кипіння за допомогою капучінатора. Думаю, що вершкове масло знімає ту гіркоту надлишкову, яка є у каві. Дуже смачно! Я скільки тут питаю, жодного разу не запропонували. уже смачною.
Вдома у нас кавоварка. У мене дружина дуже любить каву ще з Києва.
– То де краще кава: у Львові чи Ужгороді?
– Ну, звичайно, в Ужгороді. Звичайно нам треба більше її рекламувати.
Має бути інформаційний привід, щось цікаве додати і розкручувати цей бренд. Хай дізнаються, що таке кава по-закарпатськи. Ми не “юзаємо” слово «закарпатське». Львів’яни причепили до кави, що вони її десь видобувають. Нам треба брати родзинку, може навіть рецептурну і розкручувати, хай скуштують.
Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Наталія Боднар