Про можливості такої перспективи йшлося під час зустрічі Бориса Жулканича, старшого викладача кафедри фізичної географії та раціонального природокористування географічного факультету УжНУ, співавтора книг про історію Ужгорода, з депутатом Ужгородської міської ради Арсеном Мелкумяном.
Борис Михайлович відразу ділиться спогадом про те, за яких обставин почали співпрацювати з Арсеном Суреновичем як представником органів місцевого самоврядування. “Був у нас один такий приємний випадок із Арсеном Мелкумяном, коли він ще був на посаді секретаря Ужгородської міської ради. На презентації однієї з книг у книгарні “Кобзар” я згадав, що біля будівлі колишнього універмагу “Україна” частина тротуару вимощена залишками могильних плит, які там залишилися ще з часів, коли будувався Музей архітектури та побуту – на тій території було замкове кладовище. Плити з нього познімали і завезли на Капушанське кладовище – цинічна тоталітарна радянска влада розбила їх і частково вимостила ними тротуар біля торгового комплексу. На плитах залишалися написи про захоронених – відповідно мешканці ходили по них, часто навіть не знаючи, що топчуться по світлій пам’яті давно померлих людей. Я зафіксував цей факт у книзі про Ужгород і згадав під час тої презентації. І був дуже приємно здивований, що буквально наступного дня вийшла бригада робітників на те місце і забрала ці плити. Знаєте, що мене тоді вразило? Про ці надписи знало чимало людей в Ужгороді, але за 40 років, бо площа вимощена десь у кінці 70-их років, ніхто не зміг відповідним чином зреагувати. Тобто пошанувати пам’ять тих мешканців Ужгорода, які давно померли. Це великий показник людяного ставлення. Арсен не є корінним закарпатцем, але чомусь саме він, людина іншої етнічності, ментальності, виховання, зумів по-іншому поставитися до цих речей”.
Далі розмова пішла про Кальварію та унікальні каплички на її території, які вже починають руйнуватися, занепадати. “Коли я зацікавився ними предметніше, виявилося, що вони унікальні. Більше таких в Україні немає. На теренах колишнього Радянського Союзу такого плану каплички, пританні вірянам-католикам-реформаторам, були у Вільнюсі, але 1963 року радянська влада їх усіх знищила, а це 54 об’єкти. У 90-их роках їх відновили уже при незалежній Литві. Також вони були у Білорусі, але з них залишилася тільки одна, і та напівзруйнована. Тобто наші каплички є одними з найбільш древніх у Центральній Європі. Вони уособлюють макет хресної ходи Ісуса Христа на Голгофу. Будувалися вони тоді, а це більше ста років тому, за кошти вірян, меценатів. Три із 14 зруйновані. Про одну знаємо, що вона була на місці теперішнього поховального дому. Ще одна мала бути десь біля Яна Непомуцького. Про місце розташування третьої не відомо нічого. Лабораторія космічних досліджень УжНУ до 1947 року була церквою”, – розповів пан Борис.
На його думку, Кальварія має всі підстави стати історико-меморіальним комплексом. Який водноча може слугувати і привабливим туристичним об’єктом. Це в інтересах громади міста, а також його єпархій. І тут центральним є питання далеко не фінансового характеру. “Свого часу ми вже були на завершальному етапі створення ініціативної групи за підтримки покійного єпископа Мілана Шашіка. Він дуже підтримував цю ідею. За натурою був дуже раціональним, прагматичним, бачив сенс у такій роботі. До цієї групи входили науковці, представники духовенства різних конфесій. На жаль, сталися незворотні події – спочатку ситуація з ковідом, потім смерть владики Мілана Шашіка, тоді війна. Зараз ця ідея трохи відкладена в часі. Хоч її підтримує владика Ніл, та й новий єпископ римо-католицький буде за те, щоб відновити каплички. Тут питання в тому, що ми не можемо їх розглядати поза самим кладовищем, тому що воно одне із найстаріших у Центральній Європі. До початку 19 ст. поховання здійснювалися біля сакральних споруд. Але згодом був прийнятий указ Франца Йосипа про те, щоб заборонити ховати померлих біля церков – для цього були виідлені спеціальні місця. Від того часу, наприкінці 18 ст.-поч. 19 ст., поховання в Європі почали здійснюватися за межами церкви.
За різними архівними даними, 1797 року відбулося перше поховання на Кальварії біля отої церкви, яка тепер слугує лабораторією космічних досліджень. Йдеться про постать гімназиста Дойко Габора. На жаль, його могили не можуть знайти. 1909 року гімназисти знайшли хрест, на якому нібито був напис про Дойко Габора, привезли його в гімназію, де тепер хімічний факультет УжНУ. У цьому процесі загубилися відомості про точне місце першопочаткового знаходження цього хреста, а відтак і могили. На кладовищі захоронена величезна кількість людей, причетних до історії нашого краю – письменників, композиторів, художників. 2000 року кладовище закрили. І зараз воно цілком заслуговує на те, щоб створити на його базі історико-меморіальний і сакральний комплекс на території Ужгорода. Включно з тими похованнями, які відносимо до Другої світової війни, а також сучасними похованнями загиблих у цій клятій війні. В Україні тільки три кладовища мають такий статус – державних історико-архітектурних пам’ятників: Байкове у Києві, Личаківське у Львові і центральне кладовище у Чернівцях. Останнє має свою специфіку: з 50 га, які воно займає, 20 га відведено для поховання іудеїв: їх там захоронено 50 тис. Це найбільше єврейське кладовище в Європі. Отже, наша Кальварія на рівні з названими може мати статус історико-меморіального комплексу з відповідним внесенням у каталог, обліком пам’яток, які на ньому є. Це не тільки каплички і поховання, а й склепи, унікальні огорожі, виготовлені ужгородським майстрами 19 ст., це надгоробки, витвори ливарного мистецтва тощо.
Це довга процедура, яка перебачає низку рішень на міському, обласному, тоді загальнодержавному рівнях. До слова, у міністерстві культури знають про цінність нашої Кальварії, і вони тільки за надання їй відповідного статусу. Цим треба займатися”.
Дружина пана Бориса Надія Малинич, вчитель початкових класів Ужгородського мистецького ліцею “Перспектива”, переможець конкурсу “Вчитель року-2023” у номінації “Початкові класи”, присутня під час зустрічі, підтримує захоплення чоловіка. Каже, що письменницька діяльність Бориса Жулканича, в якій він пропагує збереження сакральних цінностей, дуже цінна. “Ми не можемо будувати своє майбутнє без знання минулого. Живучи у сучасному світі, маємо доступ до різної інформації, але найголовніше – знати своїх пращурів, зберігати наші традиції й поширювати їх для наших дітей. Я вчу своїх учнів, що вони мають пам’ятати своє минуле, жити в сучасному і будувати майбутнє. Тема дослджень чоловіка специфічна – не всім цікава тема кладовищ, але він дуже нею захоплений. Він дуже віддається цьому, хоче залишити для нащадків важливу інформацію”, – ділиться пані Надія..
Арсен Мелкумян як депутат і як зацікавлений містянин готовий підтримати таку ініціативу, зустрітися з цього приводу з владикою Нілом, щоб продовжити роботу, яку не встиг зреалізувати владика Мілан Шашік. “Як би хто не ставився до теми кладовищ, це місце, куди ми всі прийдемо. Раніше чи пізніше. І якщо ми належно не пошануємо тих, які тепер уже там, то хто пошанує свого часу нас. Важливо підтримувати таких дослідників, як Борис Жулканич, виділяючи з міського бюджету кошти на видання дослідницьких книг. І не тільки у такий спосіб. Добре би видавати альманах, у якому розповідати містянам, адже зараз тут багато приїжджих, про їх сучасників, яких вони мають знати.
Місто – це як організм, а люди – як його клітини. З цих клітин-людей складається місто та його історія. Ми маємо вивчати ці клітини, тоді більше дослідженим, а отже, і здоровішим буде весь організм. У культурі мого народу прийнято такі речі шанувати. Розкажу на своєму прикладі, що свого часу під час війни снаряд влучив у могилу бабусі моєї мами, похованої в Арцаху. У родині це розцінили як те, що вона навіть на тому світі забрала весь негатив і зберегла всіх нас. І навіть у ті воєнні часи, коли люди не мали що їсти і не знали, як далі вижити, в родині було прийняте рішення замінити розрушений надгробний камінь. У моїй культурі шанобливе ставлення ло своїх предків дуже високо цінується. Не можна нічого списувати навіть на війну. Таке не приймається”, – розповів пан Арсен.
У книзі «Ужгородський некрополь Калварія. Відкрита книга пам’яті», яку разом з книгою «Унгвар-Ужгород. Рідно місто моє» Борис Жулканич подарував Арсену Мелкумяну, описані різні кладовища: у Доманинцях, Дравцях, Горяняах. “І цією роботою я завдячую знайомству з дуже важливою у моєму житті людиною – унікальним дослідником історії Ужгорода – Людвигом Івановичем Філіпом. 47 років він пропрацював в архівному відділі Закарпатського краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького. Феноменальна людина, патріот Ужгорода. Коли ми познайомилися, він показав коробку з рукописом своєї книги, над якою працював 30 років. Був пригнічений відсутністю коштів на її видання. Коли ж я долучився до реалізації його мрії, то зрозумів, що в тій коробці, яку я приніс додому, справжній скарб. Ним зацікавилася і Мукачвіська греко-католицька єпархія. Тож спільними зусиллями з благословіння владики Ніла вдалося видати книжку про Ужгород Людвіга Філіпа. 2021 року вона отримала премію Ужгородської міської ради ім. П. Скунця, а також премію Мукачівської греко-католицької єпархії ім. Михайла Лучкая. Після цієї книги я продовжив роботу над наступною, в якій теж використані історичні матеріали Людвіга Івановича, а також Людмили Сахарової, яка збирала матеріали про Пагорб Слави ще радянського періоду. Вони є співавторами книги, яка має чимало позитивних відгуків від ужгородців. 2023 року теж номінована на премію ім. Петра Скунця та премію Мукачівської греко-католицької єпархії Йосипа Терелі. У книзі описані не тільки визначні постаті, а й прості люди, які творили історію міста”, – зазначив пан Борис, наголосивши, що є три книги про історію Ужгорода, які заслуговують, з його точки зору, на увагу: Кароля Мейсароша, яка була видана ним 1863 року, Петра Сови, яку він написав перед війною при Чехословаччині, і книга Людвіга Філіпа.
“Ужгород – одне із найбільш древніх міст в Україні, у Центральній Європі. Місто розвивається, розбудовується. Є багато нарікань щодо того, що воно забудовується, але це вимога часу. Головне – щоб не був порушений баланс між зеленими насадженнями, екологією і забудовою, щоб було розумне співвідношення інфраструктурних елементів, щоб кількість шкіл відповідала кількості населення, щоб були розумні транспортні розв’язки, щоб люди мали комфортні, приємні умови для своєї роботи, розвитку і відпочинку”, – такою стала завершала теза змістовної розмови про минуле та сучасне Ужгорода.