Цьогоріч першими посланцями від України по шляху апостола Якова стали ужгородки – дві за пропискою та одна з тимчасово переміщених. За 12 діб ці мужні й витривалі жінки пройшли пішки близько 300 км з м. Порто у Португалії до м. Сантьяго-де-Компостела в Іспанії. Дійшли до могили апостола якраз на католицьку Пасху й стали свідками того, що Богослужіння цього урочистого дня іспанці присвятили МИРУ В УКРАЇНІ, а на самій могилі апостола Якова була розстелена наша жовто-блакитна корогва.
Спілкуємося з однією з компостельських паломниць Оленою Пановою.
- Пані Олено, як виникла ідея вашої акції?
Шлях до Сантьяго відомий і популярний з давнини. Щороку, починаючи з травня, по ньому йдуть тисячі людей з різних країн. Такий намір виношувався давно – років чотири. І ось тепер прийшов час його зреалізувати. Я мала рівно добу на те, щоб вирішити, іду я чи ні. Вирішила йти.
- Розкажіть про сам маршрут. Як ви його визначали? Він маркований?
Мабуть, знаєте, що апостол Яків був посланий нести Христове вчення у напрямку Франція-Португалія-Іспанія. Тобто це той шлях, яким він реально пройшов до того місця, де зрештою був похований – там тепер його мощі. Є декілька різних стежок з різних напрямків до цього місця. У Сантьяго вони сходяться. Всі вони марковані, тобто ми орієнтувалися переважно за вказівниками. Шлях може бути пішим, на конях або на велосипедах. Ми вирішили йти пішки. Це непросто, бо треба нести рюкзаки з найнеобхіднішим, палатки, спальники тощо, але абсолютно все і всі на шляху сприяють і допомагають. Про дивні й дивовижні випадки можна розповідати годинами…
- Чи багато людей йшло поруч з вами?
По-різному. Спочатку було таке, що ми йшли десятки кілометрів й не бачили взагалі нікого. До речі, дуже дивувало те, що бачили багато закинутих будинків що в Португалії, що в Іспанії. А вже ближче до місця призначення могли потрапляти в цілі колони людей. Таких мандрівників традиційно називають camino.
- Чим вирізняються camino з-поміж інших мандрівників?
По-перше, мушлею Якова на рюкзаках. Це ніби сучасний логотип цього паломницького шляху. Саме з мушлею на ціпку йшов і сам апостол. По-друге, на самому початку шляху ми отримали credencial de peregrino (свого роду паломницький паспорт), у якому нам ставили печатки скрізь, де ми зупинялися, і на підставі якого вже вкінці видали документ, який засвідчує проходження цього шляху. Мій, до прикладу, був уже 1034-им того дня, коли ми дійшли, хоч був тільки обід.
- Хто ставить ці печатки?
У кафе, альбергах, хостелах… Цей документ якраз дає право ночувати в альбергах – спеціальних приміщеннях, призначених для camino. Часто вони є муніципальними. Іноді треба заплатити кілька євро за ночівлю. Правда, ми ночували й просто неба у наметах, бо не завжди вдавалося дійти до цих прихистків засвітла. Щодня намагалися йти по 20-25 км.
- Наскільки мені відомо, паломники свій шлях завжди чомусь присвячують, маючи певний сформований намір. Так було і у вас?
Мета була одна на всіх – МИР в УКРАЇНІ. Цьому ми присвятили всі свої думки і молитви. У мене в голові постійно були три слова: ПЕРЕМОГА, МИР, ПРОЦВІТАННЯ. Це супроводжувало впродовж усього шляху. Ясно, що кожна молилася і за свою родину, своїх близьких.
- Як реагували навколишні на вас як представниць України?
По-різному. Дехто нейтрально – у них все спокійно, вони собі живуть своїм звичним життям. А були й такі, які дуже переймалися, співчували, з усіх сил намагалися підтримати, допомогти: пропонували прихисток, продукти, іноді кудись підвозили. Дехто просив сфотографуватися з нами і нашою символікою, були й такі, що просили написати щось по-українськи на пам’ять.
- З яких країн ще йшли люди?
Крім Португалії та Іспанії, також з Нідерландів, Німеччини, Чехії, Італії, навіть з Африки були. У всіх альбергах, де ми ночували, нам казали, що ми перші цього року з України.
- Чи доводилося десь бачити українську символіку, безвідносну до вас?
Так! Кілька разів бачили український прапор просто біля океану, вздовж якого ми йшли кілька днів. Бачили також у містах на балконах будинків, будівлі їхнього університету. Ну і, власне, на могилі самого апостола Якова у сам Великдень. Були дуже зворушені тим, що й саме Великоднє богослужіння було присвячене молитвам за МИР в Україні.
- Чи були якісь особливі знаки, певні інсайти по шляху на підтвердження нашої ПЕРЕМОГИ?
А не було й нема жодного сумніву в тому, що вона буде! Є тверда віра в наш успіх і щасливе майбутнє України! Була і є стовідсоткова впевненість упевненість у цьому. Інакше для чого йти? Якщо про якісь знаки, то був, наприклад, такий день, коли бачили багато веселок у небі над океаном. Це дуже гарно і дуже оптимістично!
- Чи доводилося зустрічати біженців з України?
Так. Це було вже в Іспанії на дуже величному, правда, жалобному святі, присвяченому виносу плащаниці. У них саме в цей день найбільше і навіть, я би сказала, помпезне святкування. На нього сходяться не тільки місцеві, а й багато приїжджих людей з різних місць, країн. На сам же Великдень вони просто святять воду.
- Що би Ви хотіли побажати нашим читачам?
Внутрішньої рівноваги та віри. Зловила себе на тому, що почала плакати, коли натрапила днями на відправлення наших на війну. А тоді сказала сама собі: СТОП! Ти для чого плачеш? Вони їдуть по нашу ПЕРЕМОГУ! І якщо я в це вірю, то так воно і буде! У них треба вірити! А не плакати… Наша ВІРА нас усіх збереже.
Розмовляла Вікторія МАГА