Вулиця Лесі Українки… Одна з багатьох невеликих в Ужгороді. Саме на цій вулиці з патріотичною назвою промайнуло дитинство хлопчика, якому судилося стати видатною постаттю в суспільстві. Мова про ректора ДВНЗ «Ужгородський національний університет», доктора медичних наук, професора, заслуженого лікаря України, президента Української асоціації нейрохірургів В.Смоланку.
У ранньому й шкільному віці у Володимира Івановича була звичайна «радянська» дійсність. Та водночас її живили дві важливі артерії, які потім збагачуватимуть киснем життя всю кров характеру. З одного боку, у домівці, де мешкали бабуся, тато, мама й двоє братів, панувала атмосфера доброзичливості, людяності, любові до дітей. З іншого, хлопчаки в сім’ї виростали в товаристві численних друзів. Усі сходилися з вулиць Лесі Українки, Коцюбинського, Мате Залки, Руської. Вечори проводили на свіжому повітрі. Грали у футбол, хокей, інші ігри, ходили до міського басейну та річки поплавати. Той товариський дух живе й досі. Адже хоч частина побратимів роз’їхалася різними шляхами долі, та котрі лишилися — зосталися друзями. Більшість була старшою за Володимира Івановича, як і рідний брат. Саме від них В.Смоланка швидше отримував перші життєві університети. А ще позитивний вплив мало навчання в Ужгородській середній школі № 1. Там був сильний контингент учителів, учнів. Звідти майбутній ректор виніс спраглість до знань, зокрема до опанування іноземних мов. Добре володіє словацькою (майже без акценту), англійською, розуміє угорську.
Ким стати, практично знав із дитинства. Тато, Іван Васильович, усе життя працював в університеті (тричі був деканом хімічного факультету, довгі роки — завідувачем кафедри органічної хімії). Отож запах тієї будівлі був для наймолодшого зі Смоланків ароматом. Мама, Євгенія Михайлівна, трудилася лікарем в обласній станції переливання крові. І там нерідко бував на роботі. Отож невипадково з братом Іваном (нині професором у Національному інституті раку в Києві) стали лікарями. Але це навіть не за класикою гіппократівського жанру (пригадуєте вислів давньогрецького лікаря: «Медицина — воістину найшляхетніше з усіх мистецтв»). Те бажання в юного Володимира зріло по-особливому. Через… допитливість. Річ у тім, що разом зі старшим на 2 роки братом у 5 років навчився читати й писати. Із часом брав до рук багато книжок. Думав, вивчав, аналізував. Поступово в душі унікальною павловнією зростало дослідницьке бажання. І чомусь здавалося, що саме медицина — та царина, у якій є безмежний простір для вивчення. А ще від батьків постійно чув: «Ти, Володю, будеш медиком». І з цим ріс без найменших сумнівів щодо обрання майбутнього фаху. Так став студентом Ужгородського (тоді ще, звісно, державного) університету.
Знову пощастило з людьми: позитивна атмосфера, плеяда хороших викладачів, дружні однокурсники, котрі перевтілилися в сильний випуск, стали видатними особистостями. Разом не тільки добре вчилися, а й відпочивали. У Невицьке їздили купатися, грали у футбол, спілкувалися за кухлем пива… А на 6 курсі наставники стали розподіляти за спеціальностями. Найбільше заявок було на хірургію та гінекологію. Сімох найдостойніших за справедливою рейтинговою системою обрали, зокрема, на хірургію. Серед них — і В.Смоланку. Іще першокурсником розумів: мозок — головний центр у людини. Ось тільки його вивчення, нервової системи хотів поєднувати з практичною роботою. Під впливом ще й брата вибір галузі медицини з лікуванням оперативним методом був однозначним. Студентами робили різні хірургічні маніпуляції. Навіть зі змагальним компонентом: хто більше за хвилину зв’яже хірургічних вузлів. Так Володимир Іванович ішов до нейрохірургії. Паралельно, будучи студентом, практикувався. Зокрема, на 3, 4 й 5 курсах працював середнім медичним працівником у травмпункті обласної лікарні. Коли з’являлося багато хворих, сам зашивав рани та й загалом надавав допомогу при переломах. Хорошу пройшов практику…
Відтак, після закінчення Ужгородського університету за спеціальністю «Лікувальна справа», трудився в медичних установах Києва, у рідному виші. Став доцентом, професором, завідувачем кафедри неврології, нейрохірургії та психіатрії. У 2006 році під керівництвом Володимира Івановича в Ужгороді заснували перший в Україні спеціалізований центр нейрохірургії та неврології, який очолював упродовж 9 років. А за один рік виконував до 300 операцій (як став ректором у 2014 році, трохи менше). Це особлива сторінка в житті. Вибачте за простакуватість, але «порпатися» у чужій голові в буквальному сенсі цього слова — дано не кожному. Тут, за англійським натуралістом Джоном Реєм, у хорошого хірурга (а в нейрохірурга поготів!) повинні бути око орла, серце лева, рука жінки…
Уявляєте, як-то чи не щодня збиратися на… операцію. Випадки ж бувають різні. Добре, якщо таке хірургічне втручання виконував десятки-сотні разів. Проте й так завжди потрібно вивчати ситуацію, проговорювати нюанси з асистентами. А якщо той випадок особливий?! Тоді навіть пізно ввечері тривають консультації. Потрібно добре знати пацієнта. Адже третина хворих — з інших областей. Там не змогли допомогти. І пацієнти їдуть до В.Смоланки. Ось зовсім недавно складну операцію на головному мозку із пробудженням та виконанням пацієнткою лінгвістичних завдань під час втручання з командою нейрохірургів, анестезіологів, нейрофізіологів, афазіологів зробили! У жінки страждала ділянка мозку, відповідальна за розуміння та продукування мови. І це лише один із нетипових випадків. А скільки ж їх було ще!
Притому Володимир Іванович постійно над собою працює: шукає додаткову інформацію в Інтернеті, спеціалізованих книжках, проходить онлайн-курси за новими методами. І сам чотири рази на рік викладає на навчальних курсах Європейської асоціації нейрохірургів. Ось упродовж останніх 5 років виконує і… ендоскопію головного мозку! Має загалом 5 патентів України та авторських свідоцтв на винахід. Не дивно, що був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, став лауреатом національної медичної премії в номінації «Кращий практикуючий лікар», а в 2017 році увійшов до топ-25 найкращих лікарів України (за версією телеканалу «Еспресо»), котрі зробили прорив у вітчизняній та світовій медицині, та в 2020 році отримав звання заслуженого лікаря України. Крім того, почесний доктор університетів у Румунії, Угорщині, Хорватської асоціації нейрохірургів…
Окрема сторінка в біографії — ректорство. Запитаєте: чого ще не вистачало успішному нейрохірургові? Нічого дивного: у житті часто настає момент, коли хочеться реалізуватися на новому рівні. Тим паче, якщо приходять колеги з різних факультетів і просять очолити університет. Один із викладачів у березні 2014 року, завітавши до В.Смоланки, котрий саме підхопив вірусну інфекцію, багатозначно мовив: «Якщо тобі байдужа доля університету — то лежи. А якщо ні — вставай і виправдай довіру людей!!!»
Благо, підпорою став досвід роботи в центрі нейрохірургії та неврології, оскільки успішно виконував там менеджерські функції. Правда, для себе постановив: якщо зможе бути ефективним керівником, поєднуючи з нейрохірургічною практикою, то працюватиме ректором. Так після обрання й став очільником альма-матер.
Із темпераментом важкоатлета звалив на свої плечі скарги, наради, прийоми, різні інші навантаження. Особливо важко дається роль арбітра ситуацій. Аби ображеними не почувалися обидві сторони. Та виграє тим, що не пліткує й любить колектив. Уважає: у ньому «прекрасна більшість, яка рухається вперед». Ректор цінує, «коли людям болить за справу». І знову ж: «виручає» фах лікаря, статус хірурга — потрібна міцна нервова система, не маєш права втрачати контроль. А сам заклад демонструє стабільну позитивну динаміку розвитку, що відображається в різноманітних рейтингах ЗВО під керівництвом В.Смоланки. Очільник позиціонує УжНУ як модерну інституцію, яка повинна рухатися в напрямку найпрогресивніших стандартів освіти швидкими темпами, щоб не відставати від часу, його вимог…
Звідки стільки енергії в керівника вишу? Як-не-як, працює не покладаючи рук із самого ранку й до пізнього вечора. За звичним графіком: ректорат, клініка, операційна, знову університет. Іноді засиджується до 21:00. Потім уже вдома відповідає ще й на десятки електронних листів, серед яких не пропускає і «послань» із «Погляду»… Так, не встигає пообідати. Так, доводиться працювати й у суботу (одна операція може тривати 5—6 годин!) А ще ж — головний редактор «Міжнародного неврологічного журналу», рецензент Європейських нейрохірургічних часописів, автор понад 250 наукових та навчально-методичних праць, постійний викладач Європейської асоціації нейрохірургів. І багато ще чого! Володимир Іванович — той, кого в народі називають «трудоголіком». Справді: звідки стільки сил?
Їх поповнює завдяки проведенню часу з родиною (до речі, із 4 синів — 2 нейрохірурги; старший разом із Тарасом Гаврилівим, теж зі згаданого обласного центру нейрохірургії та неврології, — поки що лише двоє українських нейрохірургів, кому вдалося успішно скласти надскладні європейські екзамени зі спеціальності). Приємно побути й у колі друзів. По-особливому цінує доброзичливу атмосферу в ректораті. Любить читати, доволі багато їздить світом. Катається на лижах… Одно слово, лишається звичайною людиною. Як і годиться, приймав 2 квітня вітання з нагоди ювілею. Серед найдорожчих подарунків — від колег із хімічного факультету: давня робота (пейзаж із Невицького) батька, який будучи науковцем, став ще й хорошим художником-аматором.
До речі, щодо ювілею. Володимир Іванович уважає, що ще рано підбивати життєві підсумки. Має достатньо енергії, аби працювати далі. Лише впевнений, що «проживати потрібно достойно». Притому цінувати людей. Бути оптимістом. Професіоналом. Слід відзначатися порядністю. Обов’язково «горіти справою». Ось і коли я зустрічався останній раз із ректором, він із неабияким запалом демонстрував завершальний етап ремонтних робіт в актовій залі альма-матер, де збиратиметься колектив університету з приводу визначних подій.
…В.Смоланка продовжує залишати слід у житті. Білий слід. Білий, як і один із хірургічних халатів ювіляра. Той білий слід, який уособлює чисті помисли та дії Володимира Івановича й покликаний робити добро. Добро людям…
***
P.S: Від імені всіх колег на завершення долучаюся до ювілейних привітань на адресу нашого керівника, який своїм професіоналізмом зцілює та прославляє край, державу у світі. Многая і благая літ Вам, Володимире Івановичу!