Гарі Крішнан приїхав в Україну з Індії вчитися на медичному. Наприкінці 2013 року, в Луганськ, де за кілька місяців почалася війна. Тепер він живе в Ужгороді, займається фотографією та майже досконало знає українську мову.
Ми поговорили з індійським фотографом про те, як починалося його життя в Україні, навіщо він взявся вчити вже восьму мову, чому вулична фотографія відійшла на другий план і який проект він мріє реалізувати.
**
Медицина в Індії – це затребувана сфера, каже Гарі. Лікарів мало, населення велике, і основне завдання медиків – лікувати хворих, а не вчити. Саме тому в Індії вкрай мало навчальних закладів, де можна вивчитися на лікаря. І більшість охочих опанувати професію їдуть за кордон. Як правило, на Філіппіни, в Китай, і Україну.
«Я зупинився на Україні, бо мені, в принципі, все подобалось: і фотографії, і те, як проходитиме навчання. Але реальність виявилася трохи інакшою – я приїхав наприкінці листопада 2013 року в Луганськ, і вже за півроку там почалася війна. Було страшно. Я жив на восьмому поверсі в гуртожитку. Пам’ятаю, прокинувся одного дня, був екзамен зі, здається, анатомії, і побачив з вікна, як дорогою їдуть 15-20 танків, купа людей з автоматами», – розповідає Гарі.
Тоді, пояснює, в Луганську вчилися близько 5 тисяч тільки іноземних студентів, їх організовано вивезли в Київ та дали трохи часу на роздуми, що робити далі. Гарі пробув там місяць, і потім постав вибір, куди рухатися далі.
«Мій друг, теж студент, запропонував кілька варіантів, серед них – Одеса та Ужгород. Але в Одесі було дорожче, а ще кілька знайомих фотографів казали, що краще їхати на Захід».
Знайомі хвалили Закарпаття за те, що тут відкриті та позитивні люди – мовляв, ближче до Європи, тому так.
«Пам’ятаю, в Луганську дуже негативно сприймали мою англійську. Мовляв, якщо я говорю англійською, то я з Америки. І комунікувати взагалі було складно, бо люди переважно англійської не знали, а українську я ще не вивчив. Мені було лише 18, я кілька місяців як приїхав у чужу країну, я нічого не розумів. Доходило навіть до того, що коли ми питали англійською мовою дорогу в перехожих, то деякі люди дуже агресивно реагували. У нашій програмі тоді, в Луганську, ще були уроки української. Я прийшов на перше заняття – а викладач говорить російською».
«Потім, коли переїхав, я вивчив українську, бо впевнений, що зрозуміти культуру та справжнє життя країни можна лише знаючи її мову. І коли мені хтось з України каже, що не розуміє української, або просто не хоче вчити, я відповідаю: як це можливо, я з Індії, я вивчив, а ви не можете?»
Взагалі Гарі знає вісім мов, чотири з яких – мови Індії (їх там усього близько 30). Ще вивчив англійську, санскрит, арабську, українську та – зовсім трошки – російську.
**
Гарі почав фотографувати ще в дуже ранньому дитинстві. Тобто не зовсім фотографувати, а спостерігати за тим, як це робить його дідусь. Вони жили в 20-мільйонному місті на Півдні, біля океану, дідусь щодня ходив і фіксував на камеру те, що відбувається на вулиці. Гарі ходив разом із ним.
«Потім, коли я був підлітком, почав фотографувати для індійських газет. Я знімкував людей по місту, пропонував газетам. Був таким фрілансером. Це тривало два роки, і фотографії були лише чорно-білі», – розповідає хлопець.
Фактично це були або вуличні фотографії, або фото знаменитостей, які приїжджали в місто – газети з радістю купували, якщо ті були хороші.
«Мені дуже подобається документальна фотографія, але також люблю такий жанр, як постановочний репортаж. Це я придумав назву, насправді ж такого терміну не існує. У документальній фотографії реальність від тебе не залежить, складно вгадати зі світлом і всякі такі речі. А постановочний репортаж дає можливість щось контролювати. Фактично це історія людей з твоїми очима.
Раніше я багато займався документалістикою, але вже менше, бо, відверто кажучи, вуличну фотографію неможливо продати. Це може існувати лише як хобі, але заробляти на документальному фото я не вмію».
Але саме документальна фотографія, каже Гарі, може увійти в історію. Те, що зараз нам здається буденністю, років за п’ятдесят буде чимось зовсім незрозумілим і навіть екзотичним. А ще це можливість зафіксувати моменти, які більше ніколи не повторяться.
«Шкода, що я не фотографував у Луганську в той переламний момент. По-перше, я важко адаптувався, а ще була зима, могло бути -20, це не дуже сприятливі умови для фотографії. І ще я зовсім не знав мови та боявся людей.
У Києві мене захоплювало фотографувати метро. Одного разу мене зловила якась бабка, яка хапала за руки і вимагала видалити фотографію. Взагалі треба фотографувати так, щоб людина не бачила, тоді вийде справжнє стріт-фото. Не варто брати камеру з великим об’єктивом, це лякає. Діти переважно реагують байдуже, а от дорослі напружуються».
**
Фотограф завжди хоче показати щось нестандартне, каже Гарі. Тобто те, що дивне в цьому культурному та соціальному контексті. Наприклад, для України Індія часто асоціюється з граничною бідністю, відсутністю інфраструктури і таким подібним. Зокрема, пояснює Гарі, через те, що так її показують фотографи. Можна стати знаменитим, показавши поїзд, який обліплений людьми, що їдуть на даху. Але це говорить не про всю Індію, а лише її частину.
«Коли я їздив у північну Індію, було багато кадрів, які я дуже хотів зробити, але не зробив. В принципі, вони могли зробити мене знаменитим, але я би не хотів презентувати свою країну тільки з такого, шокуючого боку».
Зараз Гарі планує створити фоторепортажний проект про людей, які переживають втрату близьких.
«Найцінніші репортажі для мене ті, де є емоції людей. Два роки тому помер мій дідусь, мені було дуже сумно, в індійській традиції ми десять днів мало їмо і цілий рік нічого не святкуємо. В Україні, наскільки я знаю, після поховання люди йдуть в ресторан, йдуть пити. Це дуже делікатна тема. І потрібно бути дуже обережним із тим, як я хочу це показувати. Але це теж частина життя, дуже важлива і особлива частина життя. Я все ще в процесі планування такого проекту і трохи переживаю про те, як реагуватимуть люди. І очевидно, що це не дуже комфортна тема. Але це щось, що дійсно буде важливе для історії. Може, за п’ятдесят років взагалі ніхто не помиратиме, і наука зробить чудо. А може, навпаки».