Юрій Андрашко – лікар-дерматовенеролог, доктор медичних наук, професор. Засновник та власник приватної клініки «Асклепій». Завідувач кафедри шкірних та венеричних захворювань УжНУ. Головний дерматовенеролог МОЗ України (2005-2007). Член Експертної ради ВАК України (2008-2014). Голова проблемної комісії МОЗ та Академії України (2009-2012). Член правління Європейської академії дерматології та венерології (2016-2019). Експерт МОЗ України, член Угорської Академії Наук. Лікарський стаж – 30 років.
– У вас дуже цікава родинна історія, ваші родичі були відомими особистостями. Як вони вплинули на ваше формування?
– Вважаю, що генетичний код у першу чергу формує долю людини. Це основа основ. Але важливі і певні зовнішні соціальні фактори, в яких ти перебуваєш. Ці умови створюють закладку для подальшого розвитку і прояву здібностей. Все, що є я, – це мій рід і середовище, в якому я ріс. В дитинстві, коли ми жили в Києві, у нас вдома бували Стус, Параджанов, відомі художники і архітектори. Звісна річ, що розмови про них я слухав і вони проникали в мене. Моя дитяча кімната була заповнена картинами Ечі Семана. Що стосується медицини, то я повторив батька, хоча, насправді, він ніколи не підтримував мене у рішенні стати лікарем. А головною людиною у моєму вихованні була і залишається мама, інтелігентна освічена жінка.
– У вашому роді були знакові священники. Розкажіть про них.
– Я веду генеалогію і доволі глибоко знаю свій родовід. За лінією батька у 4-х поколіннях у нас були греко-католицькі священники. Батько лікар, дідо вчитель, а прадіди священнослужителі. За лінією матері знаковою особистістю є православний священник Іван Михайлович Кополович, архієпископ Йонафан, доктор теологічних наук, який знав 15 мов. Дідо у Сербії закінчив теологічну школу, у Новому Саді познайомився з бабусею-сербкою Верою Міліч, одружився, став священником Мукачівської православної єпархії. Коли Закарпаття стало частиною Радянського Союзу, дідо був відправлений збирати приходи в Угорщині і фактично об’єднав усіх православних ортодоксів Будапешта під однією церквою. Після смерті бабусі дідо приймає чернецтво, через кілька років отримує сан єпископа, вирушає у Відень, потім у Берлін, стає екзархом православної церкви Західної і Центральної Європи, після цього його відправляють у Нью-Йорк, висвячують патріаршим екзархом США і Канади. Далі його відрядили у Кишинів, він став архієпископом кишинівським і всієї Молдавії. У кінці 80-х попросився додому на пенсію, помер і похований у Мукачівському монастирі. На цих сімейних розмовах і цінностях я виріс.
– Ви, науковець і професор, вірите у Бога?
– Так. Але я рідко ходжу до церкви. Ця віра глибоко в душі, а церква – дещо інше. Це складна філософська тема. Я людина, яка живе за заповідями, розумію, що таке Творець, але комунікую з ним автономно. Я вихований в умовах, де цьому надавався глибокий зміст, а не примітивний критерій – іти чи не йти до церкви, тримати чи не тримати піст.
І я розумію, що все, що відбувається у моєму житті – не випадковість, а результат того, що мене ведуть мої предки. Тому у цьому плані я фаталіст.
– Ви сказали, що батько не особливо підтримував вас у рішенні стати лікарем. Чому?
– Тому що батько казав, що це найблагородніша, але, разом з тим, і сама невдячна професія. Вона не цінується належно в сучасному соціумі. Батько був одним із кращих гінекологів Радянського Союзу, керував філією науково-дослідного інституту ПАГ у Мукачеві. За його керівництва були захищені 4 докторські дисертації. Дуже важка робота і про це батько мене попереджав. Але я захоплювався ним і це вплинуло на мій вибір.
Я пішов у медицину з однозначним переконанням, що лікар може бути або хорошим, або взагалі ним не бути.
Розумієте, вибір професії лікаря – це не про бажання лікувати людей і, тим більше, не про заробіток. Це усвідомлення, хто ти – ремісник, бо у тебе руки заточені до того, щоб щось створювати; а може ти здатен вірно служити і структуровано чітко виконувати завдання і вносити колосально важливу складову у систему регуляції суспільних відносин; чи ти вчитель; а може ти людина, яка займається духовними речами? Аристотель колись розділив життя на 3 складові – філософію, релігію і науку, бо розумів, що так буде простіше для еволюції суспільства. Але, на мою думку, їх не можна розділяти. Не може бути справжній науковець нефілософом, і справжній науковець невіруючою людиною. Теолог не може не мати наукового стилю мислення і не мати філософського відношення до життя. Тому медицина – це можливість впливати на людину з метою покращення якості життя. Чим це робити – словом, руками чи діями посередників – це вже питання дискусійне, але ти впливаєш на якість життя людини, гармонізуєш це життя. От і я хотів бути відповідальним за людину – допомогти їй порадою, словом, заспокоєнням. Але цього мало, тому вибір впав на медицину, і там ти вже втручаєшся в організм. Ще важливо перманентно бути лікарем, щоденно постійно осмислювати діяльність, якою ти займаєшся.
– Невже батько нічим не допомагав?
– Ніколи. Цього ж принципу я дотримуюся вже по відношенню до власних дітей. Я не буду підміняти справжніх понять. Діти знають, що я можу слухати, радити, але більше нічого. Усі досягнення повинні бути самостійними, тоді це в задоволення і по-справжньому.
Перший вступ на медфак я провалив. Мене свідомо зрізали на екзамені з біології, хоча я мав перше місце на шкільній обласній олімпіаді. Батько не принизився і не пішов ні з ким домовлятися. Це був показовий випадок для нашої сім’ї. Через рік я все ж таки вступив.
– Чому обрали дерматологію?
– Навчання мені давалося легко, я був успішним студентом, іспити складав автоматом, тож мені запропонували стати асистентом кафедри дерматології, оминувши інтернатуру. Далі – заочна аспірантура в Києві, достроковий захист кандидатської, пізніше докторська дисертація, завідування кафедрою УжНУ, а у 2005 році я став головним дерматовенерологом України. Тож вважаю, що не помилився з вибором і що задовольняти власні амбіції можна будь-де, незалежно від географії проживання.
– Ви завжди з повагою ставитесь до найбільшого людського органу – шкіри. Що такого в ній вас найбільше вразило і, можливо, не перестає дивувати?
– Шкіра – це система, яка дає можливість найбільш глибоко розуміти людський організм. Це не лише найбільший орган, це основа основ. Шкіра має стільки складових, що ти повинен мати максимальні знання у всіх інших галузях медицини. Це головний імунний орган, тому лікар-дерматолог повинен бути імунологом. Лікар-дерматолог не може не знати основ урології та гінекології. Розуміючи, що 45% захворювань шкіри є психосоматичними хворобами, то найбільш бурхливо зараз розвивається психодерматологія. Відтак ти повинен бути психотерапевтом або психодерматологом (вже є така спеціалізація). Лікар-дерматолог не може не знати молекулярної генетики та мікробіології, бо шкіра є фактично місцем, де знаходиться колосальний мікробіом. 3-тє місце серед онкологій – онкологія шкіри, тому лікар-дерматолог не може не знати онкологію і хірургію. Окремий цілий пласт і напрямок – естетична дерматологія, яка останні 20 років отримала величезний розвиток. До речі, мушу сказати, що українська естетична дерматологія сьогодні дає фору світовій. Крім того, шкіра має найбільшу кількість функцій. Це такий собі центральний сервер, вона має всі функції нервової системи, всі рецептори, вона автономна, виробляє гормони, нейропептиди, запускає процеси не лише в собі, а відправляє їх всередину. Вона є тим активним монітором, по якому можна побачити роботу цілого організму і через шкіру ти можеш вплинути на цілий організм, іноді навіть не проникаючи через неї. Вона є очима сліпих людей, органом дихання, виділення.
Наступного року буде 30 років, як я дерматолог, і я відверто можу сказати, що не перестаю захоплюватися людською шкірою.
– Схоже, у найближчому майбутньому нам усім доведеться навчитися жити поруч із коронавірусом і шкіра однією із перших може зіштовхнутися з вірусом при контакті з предметами, яких торкався хворий. Чи достатньо простого миття рук, щоб уберегтися?
– Дійсно, на шкірі протягом дня залишається багато мікробів і вірусів, але прямого впливу на шкіру вірус не має. Зате шкіра є потужним бар’єром, бо людина відділена від зовнішнього світу саме шкірою. У той же час шкіра – це і слизові оболонки, бо це також епітелій, який межує із зовнішнім середовищем. А тут уже «броня» не така міцна. Тому стан шкіри і поверхонь має велике значення у сенсі захисту від комфортного проникнення вірусу всередину. Щодня я отримую багато інформації про початок нових досліджень в галузі коронавірусної ситуації, поведінки окремих систем і органів. В дерматології сформований цілий посил у розумінні того, які методи лікування необхідно переглянути, оскільки вони пригнічують функцію шкіри як імунного органу. А якраз імунітет нам зараз потрібен у найкращому стані для профілактики важкого перебігу захворювання на COVID. Шкіра як імунний орган має в цьому сенсі величезне значення.
Тому підсумую: потрібно берегти шкіру, за можливості на період пандемії відкласти на пізніше лікування деяких хронічних захворювань, все ж таки мити руки в профілактичних цілях. 30% людей страждають на атопічний синдром, тобто живуть з постійно сухою шкірою. Саме у них через надмірне миття рук і використання антисептиків шкіра «роздягнена», не має повноцінного ліпідного одягу, отримує додаткове навантаження некоректним використанням агресивних миючих засобів, антисептиків і невідновленим зволоженням. У таких випадках, окрім гігієни, необхідним є систематичне використання емолієнтів – зволожуючих засобів.
– Вас вважають кращим фахівцем України у сфері лікування псоріазу. Що це за хвороба і чи здатна сучасна медицина побороти її назавжди?
– Псоріаз – це успадкована схильність шкіри ділитися у 10 разів швидше, ніж потрібно, на тлі певних імунних процесів у глибоких шарах шкіри. І коли відбувається якийсь провокаційний фактор, або якась інфекція, або стрес, або системні зміни, поганий спосіб життя, то це може бути останньою краплею терпіння шкіри. Тоді вона починає вести себе так, як запрограмована генетично, і дебютує, наприклад, у цьому захворюванні. Пізніше розвиваються рецидиви. При цьому можу запевнити, що псоріаз на сьогодні – майже вирішена проблема як у розумінні, так і в контролі за захворюванням. Динаміка розвитку медицини у цьому напрямку дуже втішна і зав’язана не тільки на медикаментах. За своє життя я пролікував понад 100 тис. пацієнтів, біля 30% – це хворі на псоріаз. Серед них є пацієнти з 10-15-річною ремісією. Отже, симптомів у них більше немає. Але часто у видужанні головне навіть не ліки, а слово. Можна поговорити з пацієнтом і допомогти йому у пошуках гармонії із зовнішнім середовищем і внутрішнім світом, щоб контролювати хворобу.
– То псоріаз не потрібно лікувати медикаментозно?
– Потрібно, але не завжди так, як це робилося раніше. На нещодавній Експертній раді МОЗ України ми піднімали питання заборони медикам багатьох попередніх методів лікування, які давно вже відомі як інвалідизуючі для пацієнтів. Бо саме вони призводили до важкого перебігу захворювання.
Основна задача, яку ми ставимо сьогодні, – пояснити пацієнтам, що в їхньому організмі відбувається, і що вони самі повинні зробити, щоб цього позбутися. Ліки – тільки тимчасове покращення. Для повного одужання потрібен комплексний підхід. Дуже тішуся, що за останні роки зібрав навколо себе колег, які пропагують прогресивні методики лікування псоріазу.
– Напевно, непросто вивчати одне, а потім усвідомити, що лікувати хворобу потрібно зовсім інакше?
– Якщо лікар не прогресує – це не лікар. Гріш ціна тим дипломам і званням, іноді купленим, якщо ти не розвиваєшся. Останнім часом медицина і дерматологія в тому числі переживають революційні зміни. Розуміючи це, я у 1997 році, вже маючи власну клініку і будучи доцентом, мусив багато чому по-новому перевчитися. Наприклад, з’явилася молекулярна дерматологія. А з нею треба було вивчити молекулярну імунологію, генетику і т.д. Тобто за цей час у медицині з’явилися науки, які змінили розуміння існування організму, розвиток захворювань, і як результат – зміна парадигми впливу на організм. Тому треба було сісти і перевчити це все. І тепер, спілкуючись із колегами, я відразу з’ясовую, чи відповідають їхні знання затребуваності сучасної наукової медицини. Чи є там доказова база? Тому у мене не може бути учня, який вільно не володіє англійською мовою, бо повинен все відразу вивчати з першоджерел і хоча б раз на рік стажуватися в кращих клініках.
– У вашій клініці «Асклепій» працюють молоді талановиті фахівці зі Львова та інших міст України. Що їх переконало переїхати в Ужгород?
– Напевно, амбіції та бажання росту. І мені приємно, що наша команда постійно оновлюється і розвивається. Мої учні працюють в кращих дерматологічних клініках Києва, Львова, Відня, Лондона, Копенгагена. У Братиславі успішно діє клініка естетичної і академічної дерматології “DermaRevolta”, яку ми заснували разом з дружиною та партнерами. Були навіть думки про переїзд, але, на щастя, з’явилися об’єктивні причини залишитися в Ужгороді.
Робота і команда – це фахівці, незалежно від того, де ти фізично перебуваєш. І, до речі, своїм кращим дерматологічним проєктом я вважаю клініку “Асклепій”, якій цьогоріч виповняється 25 років.
– Вам не здається, що Ужгород останнім часом дуже “обмілів”? Все ж таки багато талановитих людей, які могли багато чого зробити для міста, іммігрували.
– Якщо говорити про моє покоління, то все ж таки більшість кращих залишилися. Можливо, виїжджає молодь, і я їх розумію. Але ще приклад батька, який отримував пропозиції очолити кафедру в Києві і повертався додому, навчив мене цінувати батьківщину. Це ментальність класичного закарпатця, русина. І він свого часу, і я повернулися додому і комфортно почувалися тут.
Мені надзвичайно подобається Закарпаття, я люблю друзів, яких хочу щодня бачити і спілкуватися з ними наживо. А якщо ти самодостатній, то тобі нікуди і не потрібно їхати.
Я і тут беру участь у світовій науці, маю можливості реалізувати професійні амбіції у власній клініці. Я не прив’язаний до державної медицини, реформ і не тримаюся за посади. Тому я вільний думками і вчинками. І взагалі, маю на багато процесів непопулярну точку зору. Сміливо можу назвати себе людиною, яка працює на результат, а не на процес.
– Ще ви часто влаштовуєте самостійно та берете участь у вітчизняних та міжнародних конгресах і конференціях. Чи насправді вони ефективні?
– Сьогодні це найбільш реальна школа, де люди можуть поділитися досвідом та почерпнути інформацію про найновіші напрацювання провідних науковців. Це реальні прикладні знання. І я дуже радий можливості бути спікером, чути колег і самому формувати майданчики для такої взаємодії.
– Чим займаєтеся поза роботою?
– Звик читати книги, цікавлюся сучасною філософією, світовим і європейським авангардним кінематографом. Часто з друзями дискутуємо на творчі теми. Відвідую виставки художників, але не відкриття, де багато людей, а пізніше. Це зовсім інше сприйняття. Окрема пристрасть – джазова музика.
Я взагалі людина і лікар, який живе у стилі “джаз” – все моє життя імпровізоване, синкоповане, глибоко духовне і, в той же час, вільне. Найдорожче для мене – це моя сім’я, робота і свобода.
– У вас 5 неймовірних доньок. Які вони? Яка з них найбільше схожа на вас?
– Так, я щасливий батько. Найстарша Вероніка. Це донька від першого шлюбу, вона живе і працює психіатром в Празі, закінчує докторську дисертацію. У нас чудові стосунки і я нею надзвичайно пишаюся. Я став щасливим у другому шлюбі і тут у мене народилося ще четверо дітей. Катя студентка, навчається у Львові, наразі вона обрала для себе культурологічний напрямок. Єва школярка, ще двоє близняток Маша і Аня стали справжнім подарунком від Бога і народилися у день мого 52-річчя. І зараз я на повну усвідомлюю радість батьківства, насолоджуюся ним, безмежно вдячний дружині і колезі по життю Інзі за щастя любити життя і насолоджуватися усіма його проявами.
Фото: Карл Смутко