Деякі міста мають певні архітектурні стрижні – місця, довкола яких обертається життя. Таким стрижнем у середньовічному Львові була площа Ринок, у Києві таких місць кілька: Майдан, урядовий трикутник, площа святої Софії… А у містечку Тячів, районному центрі Закарпатської області на правому березі Тиси, до Другої світової війни центром життя був міст – великий автомобільний міст через Тису. Дорога через Тису завжди була для міста головною… За Австро-Угорщини цей міст об’єднував Великий Тячів з Малим. За Чехословаччини він єднав цю країну з Румунією. Міст підірвали відступаючі німецькі частини у жовтні 1944-го року, і з того часу його не відновлювали.
Наразі, вхід на нього закритий металевими ґратами. Найближчий перехід – у Солотвино, за 25 кілометрів.
Відновленням Тячівського мосту, начебто, займався голова Тячівської об’єднаної територіальної громади Іван Ковач. Але результат ніякий – замість другого прольоту моста зіяє порожнеча, береги навколо завалені сміттям.
На неприємне питання журналіста – коли береги Тиси від сміття почистите? – Ковач відмахується, мовлячи, що це сміття з горішніх сіл. Та додає з посмішкою – наше сміття треба шукати десь у Чопі чи у Мукачевому… Але місцевим мешканцям чомусь не смішно. Адже людям нікуди сміття дівати, як не у річку. Сміття та непотріб жителі міста Тячів зносять на створений ними ж смітник в районі очисних споруд під правобережною дамбою на р. Тиса.
Наступне неприємне журналістське питання, як голова громади сприяє на своїй посаді створенню робочих місць, викликає відверте визнання, що він дуже мало може вплинути на цю проблему. Чимало місцевих через відсутність роботи в Тячеві вимушено працюють в Угорщині, дехто навіть отримує там пенсію. І це, незважаючи на те, що у самому Тячеві довгі роки пустує ділянка під будівництво цегляного заводу. Поруч із нею – поклади глини, яких може вистачити на сто років. Але вкладати свої кошти у будівництво цегельні ніхто поки не поспішає. Голова громади відверто визнає, що з залученням інвесторів нічого у нього нічого не виходить та звинувачує українську владу у відсутності довіри інвесторів до правил ведення бізнесу в країні.
Аналогічна ситуація склалась і з пропозицією фінських підприємців побудувати у Тячеві сміттєпереробний завод. І знову винним у зриві контракту голова громади робить Верховну Раду, яка, начебто, не може прийняти зелений тариф для енергії, яка вивільняється при переробці сміття та видобутого на сміттєзвалищах метану. А може просто не хватає досвіду та бажання? Адже Тячів – прикордонне місто, що має великі можливості для розвитку співпраці, в тому числі і з іноземними партнерами. Однак «залізничні ворота» міста у вкрай занедбаному стані. Залізничний вокзал своїм виглядом, відлякує і туристів, і потенційних інвесторів – зруйнована будівля, занедбаний стан та антисанітарія. Про яку привабливість для інвесторів тут можна говорити?
В приміському селі Тячівка, яке фактично є передмістям Тячева майже немає роботи, а значить, немає і грошей. Але є сади, якими вкриті усі гори довкола Тячівки. Колись ці сади належали Тячівському консервному заводу, який виготовляв соки для цілого Радянського Союзу. Тепер вони потрохи дичавіють і йдуть на дрова, а садові ділянки розтягують на паї селяни, які не мають особливого бажання здавати їх в оренду. Чому б не створити програму з відновлення садівництва, підлаштувавши під це стратегію розвитку власної ОТГ? З часом під неї може прийти інвестор. Принаймні, саме так відбулося у малиновій столиці України – селі Сніткові Вінницької області. То чому б Тячівці не стати яблучною столицею? І знову на це питання не було відповіді і «підвислі» сади Тячівки продовжуюсь вмирати.
І подібних незручних питань до діючого Голови громади залишилось ще багато, але вочевидь, що більше йому не має сенсу їх задавати.
Тем не менш, діючий міський голова Іван Ковач так не вважає і подав документи для реєстрації кандидатом на посаду голови Тячівської ОТГ на місцевих виборах 2020 року.