З початку повномасштабного вторгнення московитів на захист України стало чимало випускників, викладачів, співробітників, студентів та аспірантів УжНУ. Різного віку, спеціальностей, вони без роздумів взяли до рук зброю. Багато хто віддав за свободу своєї країни найдорожче, що мав. У день 78-річниці Ужгородського університету, щоб зберегти і вшанувати пам’ять полеглих, Медіацентр долучається до ініціативи нашого вишу, започатковуючи серію публікацій про Героїв, для яких УжНУ став Альма-матер.
Історія юного воїна «Азову», студента юридичного факультету Владислава Свириди зі слів рідних і друзів – у нашій першій розповіді.
Владислав Свирида народився 2 лютого 2004 року у с. Кам’яниця Ужгородського району. Середню освіту здобув у Кам’яницькому ОЗЗСО. У сім’ї військових не було, але зацікавленість ратною справою хлопець виявив ще в школі: радо брав участь у військово-патріотичній грі «Джура» (тепер «Сокіл»). Його сестра-двійня Даніела розповідає, що було видно, як це йому подобається. А що воно переросте у щось більше і згодом Влад сам навчатиме учасників «Джури», ніхто не міг подумати.
«Брат ріс активним, трохи розбишакою, певно, як і всі хлопчаки, не любив, наприклад, прибирати у своїй кімнаті. Мама за це нерідко його сварила і казала, що відправлять вчитися у Мукачівський військовий ліцей, де з нього зроблять людину, – з усмішкою пригадує Даніела. – Спочатку для Влада це було страшним сном, але в 9 класі він несподівано сам вирішив піти вчитися до цього закладу, хоч батьки вже не наполягали.
Тож у 2019 році Влад вступив до цього ліцею і, як виявилося, знайшов своє покликання. Йому дуже подобалося вчитися там! Він «горів» формою, зброєю. Мені складно описати, що для нього означав автомат. Та попри таку зовнішню войовничість брат був дуже доброю людиною, завжди спрямований допомогти іншим, незважаючи на власні інтереси, готовий віддати все заради своїх близьких. Із загостреним почуттям справедливості. Прямо казав, що йому не подобається. Душа компанії, хоч де б він перебував».
Закінчивши Мукачівський військовий ліцей, Владислав вирішив вступати до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Але не склалося: через кілька операцій на коліні не прийшов медкомісію. Що робити далі, не знав. Подумавши, рідні запропонували вступити на юридичний факультет УжНУ. Так у 2021 році Владислав стає студентом спеціальності «Правоохоронна діяльність». Вчиться й паралельно працює в Агентстві безпеки СБМ. А згодом у житті хлопця з’являється військова кафедра.
Поліна Молнар, одногрупниця Владислава, розповідає, що він був дуже комунікабельною людиною, щирою, розумною. Лідером, якому довіряєш і без роздумів ідеш разом у дорогу, бо він відповідає за свої слова і вчинки. «Влад був дуже сильною натурою, це відчувалося. І підкуповувало. Як і його усмішка ☺. Не зубрив наші дисципліни, завжди міг пояснити своїми словами. Але найбільше любив військову кафедру, бо бачив себе саме професійним військовослужбовцем. Запам’ятався мені такий момент: на одній із пар Владислав висловлював свою позицію щодо ситуації на сході України, й чомусь, слухаючи його, я тоді подумала, що якщо почнеться повномасштабна війна, піде на фронт одним із перших. Він мав активну проукраїнську позицію. Тому я не була здивована, коли дізналася, що Влад у зоні бойових дій. Він не з тих, хто сидить і чекає перемоги. І те, що захотів саме в «Азов», теж не здивувало: туди потрапляють люди з дуже сильним характером, які йдуть тільки вперед. Влад часто мені казав: «Тільки вперед! Вороття назад нема. Треба зробити все, аби здобути перемогу Україні». Потім, уже перебуваючи на війні, хоч як би це дивно звучало, він з радістю розповідав про дні, проведені там. Я собі пояснюю це лише його покликанням».
Полк «Азов» увійшов у життя Владислава з початку оборони Маріуполя, подвигом воїнів на «Азовсталі». Стійкість, відвага, героїзм азовців полонили душу хлопця. Він дуже хвилювався за них. Поліна каже, під час пар і в особистому спілкуванні дуже часто говорив про воїнів «Азову», філософію підрозділу. «Бути воїном – значить жити вічно». Влад завжди писав мені цю фразу, коли я надсилала йому повідомлення, що когось з азовців вбили. І він справді вірив у те, що казав».
З перших днів війни Владислав готував рідних, що піде на фронт. Ніби напівжартома. До його слів спочатку не поставилися серйозно. Та й не до того було: на початку березня 2022 року добровольцем на фронт пішов тато хлопця, Станіслав Свирида. 29 грудня 2022 року він зазнав дуже важкого поранення під Бахмутом, дивом вижив. Коли батько опинився в шпиталі, рішення Владислава стало остаточним. У березні поставив рідню перед фактом, що їде на вишкіл в «Азов». «Ніхто не знав, що він туди збирається. Документи тримав у друзів. Думаю, боявся, аби ми не знайшли, – розповідає Даніела. – Тато, коли дізнався, дуже сварився на нього, бо знав, що таке війна. Але на рішення брата ніхто не міг вплинути. Він був дуже цілеспрямований і затятий».
Курс молодого бійця (КМБ) в «Азові» витримує не кожен. Але величезне бажання Владислава потрапити туди, цілеспрямованість допомогли здійснитися його мрії – здобути шеврон підрозділу. Як скаже потім Поліні, коли його отримав, сам собі не повірив, що зумів це зробити. Це був предмет його гордості. Рідні бачили, що йому дуже важко під час КМБ: схуд на 15 кг, змінився дуже, але найбільше у світі хотів той шеврон. Влад ніколи не скаржився, захоплено розповідав, чого навчився. У всіх випробуваннях, які проходять курсанти «Азову», досягав найкращих результатів. Тож близьким людям залишалося тільки підтримувати.
У травні 2023 року старший кулеметник Владислав Свирида з позивним Хан у складі полку «Азову» НГУ їде воювати спочатку на Запорізький напрямок, потім на Донецький, Луганський. Близький друг хлопця Ростислав Чернецький каже, йому було нелегко, хоч на війні інакше й не буває, але Влад про це не любив говорити. «Твердохарактерний був, з породи «сказав – зробив», дуже надійний і вірний. Він усвідомлював, що буде в зоні бойових дій, ще перебуваючи в «Азові». Переконати його не йти туди було неможливо. Хоч як важко було на фронті, не шкодував, що пішов до війська. Захоплено розповідав, що відточує професійні навички, опановує нові види зброї. Він розумів для чого це робить. Не мав страху, жартував з труднощів. Це було його покликання. Побачивши на власні очі війну, Влад казав, що це надовго і буде ще важче. До цього треба готуватися всій країні. Але був упевнений, що перемога – за нами».
Говорити про війну з близькими Владислав взагалі не хотів, лише казав, що цивільні знають 1% того, що відбувається у зоні бойових дій насправді.
За словами сестри, війна змінила Владислава: він різко подорослішав, відбулася переоцінка цінностей, змінилися пріоритети, на другий план відійшли речі, які в цивільному житті здаються важливими. Коли в липні приїхав у відпустку, з більшістю знайомих не мав про що говорити, клопоти цивільних називав дрібницями. А загалом був вражений тим, що тил живе, ніби війни нема, здорові чоловіки відпочивають у клубах. Не засуджував людей, але це його зачіпало, адже добре знав, що за спокій одних платять життям інші.
Кажуть, людина відчуває, коли її шлях добігає кінця. Влад смерті не боявся, жартував на цю тему. «Казав, якщо помре, то тільки там. І просив, щоб ми не плакали, – розповідає Даніела. – Коли був у відпустці, спав по 2–3 години – хотів усюди встигнути. Друзям писав, що виспиться на тому світі. Жив наче останні дні. І якось так склалося, що за ті 10 днів побачився з усіма родичами, знайомими, друзями. Приходили ті, хто не планував. І я, їдучи за кордон на роботу, на прощання обійняла його дуже сильно, не так, як завжди. Потім про це подумала. За три дні до смерті Влад додав мене в групу, де спілкуються близькі загиблих хлопців. Тоді мені стало не по собі».
Владислав загинув від снайперської кулі 9 серпня 2023 року на території Серебрянського лісництва Кремінського району Луганської області. За словами сестри, рідні не знають всіх обставин смерті Влада, мають багато питань, на які, можливо, ніколи не знайдуть відповіді. «З його роти дуже мало хлопців залишилося. Багато полягло саме в тому чудо-лісі, як самі його називали. Дуже молоді, в силу свого віку вони були відчайдушними й ризикували там, де не варто було. Нам казали, що в ту ніч не Влад мав іти на завдання, він і сам дуже не хотів. Але хіба в армії буває «ні»?..
Через щільність обстрілів побратими не могли його забрати відразу, пішли лише ввечері. Семеро хлопців під обстрілами по 1,5 км несли мого брата. До речі, колись він так само з побратимом пішли забирати з поля бою загиблого воїна, незнайомого, з іншої бригади. Після тяжкого бою побратими вбитого змушені були відступити, а Влад вирішив іти по нього, щоб батьки могли з ним по-людськи попрощатися».
Поховали Владислава Свириду у рідній Кам’яниці.
«Владислав пішов на фронт, бо був справжнім чоловіком. Він любив Україну, не хотів її віддавати російській орді. Його завжди хвилювало, що відбувається в нашій державі. Брат воював за те, щоб його сім’я й усі українці жили вільно і спокійно. Хотів бути найкращим. Таким був і залишиться назавжди».
20 вересня Даніела Свирида на сайті офіційного інтернет-представництва Президента України зареєструвала петицію про вдостооєння її брата звання «Герой України» (посмертно).
Пам’ятаємо…
Галина Кришінець – для Медіацентру УжНУ.
Фото Даніели Свириди