У підвалі пологового, в поїзді, в укритті – як українці хворіють на COVID-19 під час війни
В умовах війни багато хто нехтує правилами поведінки під час пандемії COVID-19, як-от носінням маски. А деякі з цих правил, наприклад дотримання соціальної дистанції, виконати буває просто неможливо.
Проте коронавірусна хвороба не зникла, люди продовжують хворіти, а надати вчасну допомогу під час війни буває складно. Хтось хворіє вдома, а найближчі аптеки зачинені, хтось в укритті або навіть в підвалі пологового будинку, інші в евакуаційних потягах та автобусах по всій країні, а дехто – за кордоном без знання мови.
Тож щепитись від COVID-19 необхідно кожному, хто має таку можливість. Вакцинація – єдиний спосіб захистити себе від тяжкого перебігу та смерті від коронавірусної хвороби. Якщо минуло понад півроку з другої вакцинації, зробіть бустерне щеплення за першої нагоди.
Я щеплена двома дозами вакцини і перенесла обидві без жодного симптому. Мені саме був час робити бустер, але я відкладала через постійні переїзди. Я родом з Одеси, працюю у Львові, але 24 лютого я прокинулась в Миколаєві, де була у відрядженні, о 5 ранку від звуків вибухів і дзвінка кращої подруги зі словами: «Я не вірю, що це війна». Після офіційного звернення президента ми з колегою зрозуміли, що потрібно їхати з міста до наших студентів, що були в Івано-Франківську, тож ми пішли на вокзал в надії на евакуаційний потяг. У цей потяг брали всіх людей, що потребували цього. Тож в купе було 7 людей. В усіх закритих людних місцях (супермаркет, транспорт тощо) я завжди носила маску, але чомусь у поїзді я пропустила цю потребу, оскільки думка про війну перебила все. У вагоні було майже вдвічі більше людей, ніж зазвичай, були люди, що кашляли. Виїхали ми близько обіду, і вночі по відчуттях у мене стала підійматися температура. Ближче до ранку я стала сильно мерзнути, з’явився озноб, тремтіння і ломота в усьому тілі. В дорозі ми були 22 години, а на вокзалі у Львові мені було не те що зле, а просто жахливо, мені здавалося, що до кінцевого пункту я вже не доїду. Моя голова ніби мала луснути, болів живіт, дихати було складно (але я ще на паніку це списувала), на очі майже нічого не бачила. Лиш вже на автовокзалі я знайшла аптеку. Одразу ж випила жарознижувальне, аби трохи збити температуру і взяла градусник, який пізніше показав 38,6. Потрапивши до Івано-Франківська, ми одразу пішли у сховище (підвал) до студентів, бо була повітряна тривога. Того дня ми там і заночували: в холоді, сирості й пилюці. Вночі моя температура знову піднялася і з‘явився кашель. Такого знесилення у мене ще не було. Наступні кілька днів я жила з колегою, в якої були ті самі симптоми, і її дітьми, ледь вставала з ліжка, відчуття було ніби мене переїхав трактор, а жарознижувальне не збивало температуру нижче 37,6. На 4-й день, коли вже більш-менш ходила, я купила тест на COVID-19, він був позитивним. Наступного дня ми всі разом сходили до лікаря, мене «послухали» і призначили лікування. Головного інгредієнту – ліжкового режиму – не було, бо 3-5 разів на день ми бігали з 6-го поверху в підвал через повітряну тривогу. Моє ставлення до вакцинації таке саме, як і було раніше, – вона є обов‘язковою. Я була вакцинована і вважаю, що саме це вберегло мене від багатьох ускладнень (на серце, наприклад). Не можу сказати, що я легко перенесла хворобу, але грішу на те, що був час робити бустер не просто так, для цього є причини. Я просто не встигла. Війна – не привід забувати про своє здоров‘я, а тим паче про пандемію, яка нікуди не поділася, про неї просто мовчать, – Ганна.
