«Якщо не ми, то хто» – кажуть викладачі та студенти медичного факультету УжНУ, які нині у медичних закладах Ужгорода ведуть боротьбу з вірусом. Наша розмова із Степаном Карабиньошом, Вірою Воробець та Євгенією Данканич, котрі працюють в Закарпатській обласній інфекційній лікарні і не з інтернету та чуток знають, що таке COVID-19 та як йому можна протидіяти.
– Яка зараз в ситуація в лікарні, яка спостерігається динаміка?
Степан Карабиньош, асистент кафедри мікробіології, вірусології та епідеміології з курсом інфекційних хвороб, лікар Закарпатської обласної лікарні:
– Динаміка виглядає так, що все це тільки початок. В принципі, є люди які одужали, колективний імунітет починає формуватися. Важко говорити про відсоткові співвідношення, які є в світі, про те, що тільки 10% мають важку форму. Адже в нас немає того повноцінного скринінгу, який мав би бути. Наприклад в США скринінг проводиться всім без винятку. Тому видно, хто інфікований, хто має легку форму, а хто має важку форму захворювання. Ми ж тестуємо тільки тих пацієнтів, які до нас поступили. Сімейні лікарі здебільшого не тестують, тому ми переважно не знаємо, скільки є хворих з легкими формами, або взагалі безсимптомних. Нещодавно до нас поступила двохрічна дитина, вона майже безсимптомна. А ми маємо багато дітей на вулицях, які граються на дитячих майданчиках, перед будинком, багатоповерхівками. Вони можуть передавати вірус один одному і потім приносити його бабусі, дідусеві, які мають супутні захворювання і, відповідно, мають потім важкі форми. Зараз ми чекаємо спалах після Великодня, оскільки в цей період було більше контактів між людьми.
– Як ви справляєтеся з емоційною напругою, виснаженням?
– Мені здається, що ми поки що не відчуваємо, оскільки маємо постійний стрес. І просто ти це не відчувається. У мене було три дні Пасхи і якось ніби почав усвідомлювати, що відбувається і мене трохи так «підкосило». Але ситуація така – ми мусимо триматися, бо більше нікому.
З 1 квітня ми працевлаштувалися в інфекційній лікарні, адже там фактично залишалося двоє лікарів, на всю лікарню, на 200 ліжок. Відповідно, ми прийняли рішення не кидати своїх та залишитися.
– Як у вас справи з вільним часом, відпочинком?
– Закінчивши роботу я приходжу додому просто «відключаюсь». Далі ранок і знову все починається знову. В лікарні, на жаль, є брак кадрів, багато людей пішли, навіть немає рентген-лаборанта, знімки своїм пацієнтам я роблю сам, є багато роботи, тому все це явно не легко.
Крім того, є особливими й самі умови. Це ж не просто ти пішов до хворого. Ти, передусім, вдягаєшся в захисний костюм – цей процес займає більше 10 хвилин. Ти повинен переконатися, що безпечно вдягнений, подивитися пацієнтів у цій екіпіровці, потім, закінчивши роботу з пацієнтом, є ще купа паперової роботи – писати історії хвороби, призначення, внести їх в електронну базу, і т.д. Тобто, коли приходиш додому, вже немає сил ні на що.
– Як справи із забезпеченням обладнанням, медикаментами, засобами захисту?
– Мені це нагадало 2014-2015 рік, початок АТО. Якби не волонтери, то були такі моменти, коли ми розуміли, щоб будемо одягати марлеві маски і йти до пацієнтів. Наразі ми вже забезпечені костюмами, респіраторами масками, щитками.
Крім цього є такий момент, що закупка медичних препаратів повинна відбуватися за певними процедурами. Ми, наприклад, й хотіли б купити певні ліки чи обладнання, але, враховуючи те, що ціни можуть не відповідати дозволеним цінам у Прозоро, відповідно ми не можемо їх придбати. У нас був момент, коли терміново потрібні були антибіотики, меропенем, і ми змушені були його купувати за благодійні кошти, тому що ціна на нього виросла вдвічі з моменту початку епідемії. Також нещодавно був випадок, коли парацетамол зник з аптек. Тому, відповідно, на нього зразу теж піднялася ціна, і навіть якщо вона на 1 гривню вища, то вже ми його купити не можемо. Поки ми маємо забезпечення на 2 тижні.
– Якою була твоя мотивація йти працювати в інфекційній лікарні в цей час?
– Завжди слід пам’ятати що поруч з тобою працюють такі ж люди, як і ти, які разом з тобою росли, розвивалися, і залишати їх на полі бою і тікати, десь відсидітися – це не варіант. Я думаю що наше працевлаштування все ж тимчасове, це більше вимога часу, ніж особисті бажання.
– Що б ти порекомендував ужгордцям, закарпатцям? Я, суб’єктивно, бачу втому від карантину, багато людей гуляють на вулицях, діти граються на майданчиках.
– Чесно кажучи мені дивно це бачити. Читаю коментарі в інтернеті, деяким людям потрібні докази, вони пишуть «а чого не ходити», «чому не відкрити кафешку?» і т.д. І кажуть це брехня, це теорія глобальної змови. Мені здається, що цим людям вже нічого не доведеш. Свідомим громадянам пораджу сидіти вдома і не наражати себе та близьких людей на небезпеку. А несвідомі – ну це ж їх вибір.
Віра Воробець, асистент кафедри мікробіології, вірусології та епідеміології з курсом інфекційних хвороб, лікар Закарпатської обласної лікарні:
– На початку квітня в інфекційній лікарні залишилося двоє лікарів-ординаторів, разом із завідуючим. Тому чисто з людських міркувань ми з колегами залишилися, і були оформлені як працівники університету, і за сумісництвом – лікарі інфекційної лікарні.
Спочатку було страшно, але це наша робота. Фактично два місяці – березень і квітень ми працюємо в режимі постійної напруги. Тому весь цей час ми в тих костюмах, респіраторах, окулярах. Зранку в нас п’ятихвилинка, організаційні справи, а потім ми переодягаємося та йдемо до своїх пацієнтів. Можу сказати, що останній тиждень для мене був психологічно досить важким. Також варто додати, що за останній час в останній час навантаження взяли й інші медичні заклади – обласна лікарня, тубдиспансер.
Євгенія Данканич, асистент кафедри мікробіології, вірусології та епідеміології з курсом інфекційних хвороб, лікар Закарпатської обласної лікарні:
– Зараз динаміка є стабільною – стабільно поганою. Бачимо зростання кількості випадків захворювання на коронавірус, тим паче, що серед хворих багато медичних працівників різних закладів. Крім старших людей із супутніми хворобами до нас потрапляють хворі зі складними випадками молодшого віку – 37-42 роки.
Ми, працівники кафедри, колективно прийняли рішення, «один за всіх, всі за одного» та перейти навіть на мінімальні 0,25 ставки і виручити інфекційний стаціонар. Є багато волонтерів, які нам допомагають, але завжди будуть потрібними респіратори, захисні костюми, оскільки ніхто не знає, коли ця епідемія закінчиться – чи в червні, чи липні. Тому ми потребуємо підтримку завжди. Наразі ми на два тижні забезпечені засобами індивідуального захисту, але все залежить від перебігу епідемії.
Крім безпосередньо лікування, ми маємо й онлайн-навчання в УжНУ, в мене, наприклад, є українські студенти та іноземці, тому ми зайняті в режимі «нон-стоп». Проводимо з ними завдання, коли є вільний час, навіть робимо Google meetings, Hangouts.
Перші два тижні були дуже морально важкими, адже ти не знаєш з чим ти працюєш. Спочатку, коли читаєш про перебіг хвороби, як лікар-інфекціоніст розумієш, що це вірусна інфекція, що передається в більшості випадків контактним шляхом. Але ти переживаєш буквально за все – чи правильно одягнутий костюм, чи випадково себе не торкнувся при переодяганні. Це було перші 2 тижні, доки ми не почали виписувати з лікарні людей, які одужали. З дозволу головного лікаря нам періодично робиться ПЛР- діагностування, в нас тести негативні. Тому нам трохи стало легше коли ми зрозуміли, як ми робимо, з чим, які інфекція дає ускладнення.
Я дуже вдячна колективу кафедри, інфекційного стаціонару. Ми намагаємося один одного підтримати, читаємо протоколи лікування, радимося. Розумієте, коли в нас лежить людина, молодого віку, вона важка, вона задихається, має серцеву, або легеневу недостатність, то ти думаєш «нон стоп», день і ніч про те, що слід додати до лікування. Адже дотепер єдиного чіткого механізму лікування патогенезу коронавірусної інфекції немає.
розмову вів Олексій Шафраньош
Інформаційно-видавничий центр